Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дівчина, яку ти покинув 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчина, яку ти покинув" автора Джоджо Мойєс. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 123
Перейти на сторінку:
Елен, але мені було потрібно провітрити думки, а атмосфера в барі стала надто гнітючою. Того січня повітря було настільки холодне, що боліли легені. Голі гілки дерев вкривалися льодом. Я натягла шапку якомога нижче на голову і замотала обличчя шарфом. Людей на вулицях було небагато, але навіть із цих одна лише особа — стара мадам Боннар — привіталася зі мною кивком. Я сказала собі, що, мабуть, під стількома шарами одягу просто важко розгледіти, хто я.

Я вийшла на вулицю де Бастід, перейменовану в Шилер-плац (ми відмовлялися її так називати). Двері boulangerie були зачинені, і я поштовхом відчинила їх. Усередині мадам Лув’є і мадам Дюран вели жваву розмову з месьє Арманом. У ту мить, коли за мною зачинилися двері, вони змовкли.

— Доброго ранку, — сказала я, поправляючи кошик під рукою.

Обидві жінки, закутані в кілька шарів вовни, неохоче кивнули в мій бік. Месьє Арман просто стояв, поклавши руки на прилавок перед собою.

Трохи зачекавши, я звернулася до старших жінок.

— Ви здорові, мадам Лув’є? Ми вже кілька тижнів не бачимо вас у «Червоному півні». Я боялася, що ви захворіли, — у маленькому приміщенні мій голос лунав неприродно високо й гучно.

— Ні, — відповіла стара. — Зараз мені більше подобається залишатися вдома.

Говорячи, вона уникала дивитися мені в очі.

— Ви отримали картоплю, яку я надіслала вам минулого тижня?

— Так, — її погляд ковзнув у бік месьє Армана. — Я віддала її мадам Ґренуй. Вона не така… принципова щодо походження її харчів.

Я стояла не ворухнувшись. То ось воно як це. Ось він, смак несправедливості — гіркий, наче попіл.

— Тоді я сподіваюся, що вона їй сподобалась. Месьє Арман, коли ваша ласка, я хотіла б трохи хліба. Мою буханку і буханку Елен, будьте люб’язні.

О, як би я хотіла почути в цю мить один із його жартів! Хоча б якийсь брудний анекдот або непристойний каламбур. Але пекар лише дивився на мене застиглим і неприязним поглядом. Він не пішов до задньої кімнати, як я очікувала. Навіть не ворухнувся. Коли я вже збиралася повторити своє прохання, він сунув руку під прилавок і поклав на стільницю дві чорні хлібини.

Я приголомшено дивилася на них.

Здавалося, в маленькій boulangerie похолоднішало, але погляди цих трьох людей обпікали мене, наче вогнем. Хлібини лежали на прилавку, приплюснуті й темні.

Я підняла очі й ковтнула.

— Насправді я помилилася. Сьогодні в нас досить хліба, — сказала я тихо й поклала свій гаманець назад у кошик.

— Не думаю, що наразі вам чогось бракує, — пробурчала мадам Дюран.

Я розвернулася до неї, і ми мовчки споглядали одна одну, стара жінка і я. Тоді з високо піднятою головою я вийшла з крамниці. Яка ганьба! Яка несправедливість! Я побачила глузливі погляди тих двох літніх дам і зрозуміла, наскільки була дурною. Чому мені знадобилося стільки часу, щоб побачити те, що відбувалося в мене під носом? Я йшла назад до готелю, мої щоки палали, думки гарячково плуталися. Дзвін у вухах стояв такий, що спершу я не почула вигуку.

— Halt!

Я зупинилась і хутко озирнулась.

— Halt!

До мене, піднявши руку, крокував німецький офіцер. Я зупинилася й стала чекати під зруйнованою статуєю месьє Леклерка. Щоки досі палали. Він підійшов до мене.

— Ви проігнорували мене!

— Пробачте, офіцере. Я вас не почула.

— Ігнорування німецького офіцера є правопорушенням.

— Кажу ж, я вас не почула. Мої вибачення.

Я трохи прибрала шарф із обличчя. А тоді побачила, хто це: молодий офіцерик, який сп’яну чіплявся до Елен у барі, і за це комендант розбив йому голову об стіну. Я побачила маленький шрам на його скроні й зрозуміла, що він теж упізнав мене.

— Ваше посвідчення особи.

У кишені його не було. Я настільки переймалася словами Орельєна, що залишила посвідчення на столі в залі готелю.

— Я забула його.

— Виходити з дому без посвідчення особи є правопорушенням.

— Воно там, — я вказала на готель. — Якщо ви підете зі мною, я його візьму…

— Я нікуди не піду. У якій справі ви тут?

— Я просто… ходила до пекарні.

Він зазирнув у мій порожній кошик.

— Купувати невидимий хліб?

— Я передумала.

— Ви, мабуть, непогано харчуєтесь у своєму готелі. У той час як інші всіляко намагаються отримати свою пайку.

— Я харчуюся не краще за будь-кого.

— Виверніть кишені.

— Що?

Він ткнув у мене рушницею.

— Виверніть кишені. І зніміть верхні шари одягу, щоб я бачив, що ви несете.

Удень було мінус один. Від крижаного вітру німів кожен дюйм неприкритої шкіри. Я поставила кошик і повільно зняла верхню зі своїх шалей.

— Киньте її. На землю, — наказав він. — І наступну теж.

Я озирнулася навколо. Відвідувачі «Червоного півня» могли стежити через майдан за тим, що відбувається. Я повільно скинула другу шаль, а потім — моє важке пальто, відчуваючи, як усі порожні вікна навколо майдану витріщаються на мене.

— Виверніть кишені, — він тицьнув у моє пальто своєю зброєю, так що воно ковзнуло по кризі й багнюці. — Виверніть їх назовні.

Я схилилась і вклала руки в кишені. Я вся тремтіла, і мої пальці, вже лілові, відмовлялися слухатися мене. Через кілька спроб я витягла зі свого жакета продовольчу книжку, дві п’ятифранкові банкноти і клапоть паперу.

Він вихопив його.

— Що це?

— Нічого важливого, офіцере. Просто… просто подарунок від мого чоловіка. Будь ласка, віддайте його мені.

Я чула, як мій голос тремтить від паніки, і, вже промовляючи ці слова, знала, що то помилка. Він розгорнув малюнок Едуарда, на якому були зображені ми двоє — ведмідь у його військовій формі та я — серйозна, в накрохмаленій блакитній сукні.

— Я конфіскую це, — сказав він.

— Що?

— Вам не дозволено носити зображення форми французької армії. Цю річ буде знищено.

— Але… — я не могла повірити. — Це лише дурнуватий малюнок із ведмедем.

— Ведмедем у французькій формі. Це може бути код.

— Але… але це лише жарт… Наша з чоловіком дрібничка. Будь ласка, не знищуйте цього.

Я простягла руку, але він відштовхнув її.

— Будь ласка… в мене так мало лишилося на згадку…

Я стояла й тремтіла від холоду, а він, дивлячись мені в очі, розірвав папірець навпіл. Потім — на

1 ... 25 26 27 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина, яку ти покинув», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина, яку ти покинув"