Читати книгу - "Синхрон"

ходити зі старою жінкою по крамницях, одного разу їй треба було купити всього-на-всього гребінця, але вже більше не було таких гребінців, як «за її часів», і хоча стара пані була достатньо ввічлива й гідно поводилась у крамниці, вона все одно рознервувала маленьку продавчиню, коли, подивившись з недовірою на цінники, не втрималась і таки шепнула Францісці голосно до вуха, що ціни тут грабіжницькі і що краще піти кудись-інде. Продавчиня, позаяк не знала, якою складною проблемою для старої пані була купівля гребінця, грубо відповіла, що за іншими цінами немає нічого і ніде. Франціска збентежено вмовила матір, взяла гребінця, який їй сподобався, старій пані здавалося, що він коштує цілий маєток, швидко заплатила й сказала: це вам подарунок від нас на Різдво, наперед. Ціни всюди справді шалено зросли. Стара пані не мовила жодного слова, вона відчувала свою поразку, а що тут було казати, якщо ціни таки справді грабіжницькі і якщо раніше такий гребінець коштував два шилінги, а сьогодні — шістдесят, тоді вона вже більше нічого не розуміє в цьому світі.

Коли тема про «доброго сина» вичерпалася, Франціска дедалі частіше скеровувала розмову на саму стару пані, бо знала про неї мало, лише що батько Лео дуже рано помер, від інфаркту чи від інсульту, раптово, на сходах, і мабуть, уже дуже давно, бо якщо порахувати, то ця жінка вже майже п’ятдесят років як удова, спочатку ще впродовж багатьох років заклопотана тим, щоб виростити єдиного сина, а потім стара пані, про яку вже ніхто не піклувався. Про своє заміжжя вона ніколи нічого не розповідала, хіба що у зв’язку з Лео, в якого, властиво, було дуже тяжке життя, без батька, і вона, одержима Лео, не проводила жодних паралелей до Франціски, котра рано втратила обох батьків, бо тяжко велося лише її синові, а потім, власне, виявилось, що не так уже й тяжко йому було, бо далекий родич, двоюрідний брат, оплачував йому навчання, той Йоганнес, про якого Франціска ще мало що знала, хіба що кілька принизливих, критичних фраз про того родича, що купається в грошах і веде гультяйське життя, тепер уже старшого, з усілякими примхами чоловіка, який трошки знається на мистецтві, колекціонує китайські лаковані вироби, властиво, один з отих дармоїдів, що бувають у кожній сім’ї. Що він був гомосексуалом, Франціска також знала, була хіба що трохи вражена, що Лео, який вже через свою професійну діяльність мав би ставитися нейтрально та по-науковому до гомосексуальності та до всіляких інших явищ, про цього двоюрідного брата розходився так, начебто той був винний у тому, що має предмети мистецтва, гомосексуальність та успадковані гроші, але тоді Франціска ще так захоплювалася своїм чоловіком, що крім легкого збентеження більше нічого не відчула. І їй стало легше, як стара пані, коли розмова якось знову звелася до тих тяжких часів, їй сказала, що Лео був, власне, безмежно вдячний і дуже допоміг цьому Йоганнесові, який мав тоді великі особисті проблеми, що про них ліпше й не згадувати. Стара пані трохи вагалась, а потім, набравшись відваги, перед нею сиділа все ж таки дружина психіатра, сказала: ви, властиво, мусите знати, Йоганнес — сексуал.

Франціска ледве стрималась, щоб не всміхнутися, поза всяким сумнівом, стара пані виявила тієї миті найбільшу сміливість, на яку вже роками не наважувалась, але з Франціскою вона ставала чимраз відвертіша й розповідала, що Лео таки часто давав консультації Йоганнесові і, звичайно ж, безоплатно, але йому вже ніщо не допоможе, і якщо хтось не має сили волі, щоб себе змінити, то зрозуміло, що в таких людей, як Лео, опускаються руки, і тоді нехай той Йоганнес живе, як знає. Франціска обережно перекладала цю розповідь на дійсність і дедалі менше розуміла, чому Лео так принизливо і злобливо відгукувався про двоюрідного брата, тоді ще вона й близько не здогадувалась, що Лео не любив, коли йому нагадували про якісь зобов’язання, він не любив, коли йому нагадували про матір та колишніх дружин, яких він усіх вважав однією зграєю кредиторів і яких позбавлявся, лише коли їх дискредитував у своїх очах і в очах інших, бо щось подібне розповідав він і про свою першу дружину, яка, здавалося, була втіленням зла, нерозуміння й підлості, що повною мірою виявилося лише під час розлучення, коли її шляхетний татусик найняв для неї адвоката і хотів відсудити частину грошей для дитини, тих грошей, що їх вона йому дала у другий тяжкий період його життя, коли він, молодий лікар, починав кар’єру. Для Франціски це була страшенно велика сума, але від «баронеси», як іронічно називав її Лео, нічого іншого й не можна було очікувати, бо ця сім’я завжди до нього ставилася як до вискочки, ні на йоту не усвідомлюючи, з ким вони мають справу, і те, що «баронеса» вже більше не вийшла заміж і жила самотньо, сказав він якось із задоволенням, це тому, що під цілим білим світом не знайдеться більше такого ідіота, як він, молодого, дурного й бідного, яким він тоді був, щоб одружитися з тією претензійною панночкою. В його роботі вона нічого, попросту нічогісінько не розуміла, а що стосувалося домовленостей щодо сина, то вона хоч і повелася справедливо, посилала його регулярно й навчала поважати батька, але, звичайно ж, аби лиш цілому світові довести, яка вона шляхетна, з ніякої іншої причини.

Терниста, вистраждана кар’єра геніального лікаря стала на той час для Францікси своєрідною релігією, вона собі уявляла, яких неймовірних зусиль йому коштувало та скільки перепон довелося долати через цей жахливий шлюб, щоб прокласти собі шлях догори. Та й той тягар, яким таки була йому мати, фінансовий і моральний, не був для нього легким, принаймні хоча б від нього Франціска могла його позбавити. Інакше б їй, мабуть, навряд чи спало на думку гайнувати свій вільний час із старшою жінкою, але ці години з нею, при думці про Лео, стали чимось особливим, наче простягала вона йому руку допомоги, наче засвідчувала йому своє кохання, щоб його голова залишалася свіжою для роботи.

Лео, власне, був досить добрим до неї, він казав їй, що вона занадто переймається турботами про матір, що вистачить раз чи два зателефонувати. Стара пані вже кілька років як мала телефон, якого вона, однак, більше боялась, аніж любила, бо телефонувала вона неохоче і завжди дуже голосно кричала у слухавку й погано чула, що казав інший, до того ж телефон багато коштував, але не дай Боже, нехай Франціска