Читати книгу - "Дотик"

Двоє дрібних службовців підняли з підлоги ящик і понесли його до офісу містера Волтера Модлінґа.

— Містере Кінрос, ви хочете сказати, що фізично перевезли п’ятдесят п’ять фунтів золота з Каліфорнії аж до Лондона? — спитав містер Модлінґ, широко розкривши очі.

— Насправді я перевіз ящик вагою сто фунтів. А золото знаходиться під моїми інструментами.

— А чому ви не вибрали банк у Сан-Франциско чи, скажімо, у Нью-Йорку?

— Тому що Англійський банк — це єдиний банк, якому я довіряю, — пояснив Александр і підсвідомо вжив специфічний вислів, який широко вживався у країні, з якої він щойно прибув. — Якщо Англійський банк піде на дно, то земля припинить обертатися. Я вже сказав вам, що я — не та людина, яка довіряє банкам.

— Англійський банк дуже радий такому компліменту з вашого боку, сер.

Виклавши на підлогу молотки, гайкові ключі, терпуги та інші, загадковіші інструменти, Александр витягнув фальшиве дно, і під ним показався справжній вміст ящика — дванадцять золотих цеглинок, що тьмяно поблискували.

— Це золото я відсепарував від амальгами в Коломі, — невимушеним тоном мовив Александр, викладаючи зливки на стіл і ставлячи фальшиве дно на місце. — Я можу здати вам його на зберігання?

Містер Модлінґ закліпав очима.

— Зберігання? В отакому вигляді? А ви не бажаєте конвертувати це золото в гроші і заробити на ньому проценти?

— Ні, не бажаю. Поки воно зберігатиметься таким, як є, воно промовлятиме само за себе. Я не маю наміру міняти його на цифру, яку запишуть у гросбух, містере Модлінґ, хоч скільки б нулів у тій цифрі не було. Але я не хочу увесь час тягати ці зливки з собою, тож, може, ви візьмете їх на зберігання?

— Авжеж, авжеж, містере Кінрос!

«Такого клієнта мені іще не доводилося бачити, — подумав Волтер Модлінґ, проводжаючи поглядом високу, дещо кошачу фігуру людини, яка повільним та широким кроком вийшла з Англійського банку. — Александр Кінрос! Найближчими роками Англійський банк іще не раз почує це ім’я — клянуся вмістом отого ящика для інструментів».

Чотириста фунтів золотими соверенами, які він отримав в обмін на американські долари, не були змарновані на дорогі готелі та розкішний стиль життя. Не став Александр купувати і відповідний до його багатства костюм. Натомість він придбав зручну та легко прану бавовняну одіж, нову фланелеву нижню білизну і оселився в Кенсінґтонському пансіоні, який забезпечував чисті мебльовані кімнати і ситну домашню їжу. Він ходив по музеях, мистецьких галереях — як приватних, так і громадських, відвідав лондонський Тавер та виставку воскових фігур мадам Тюссо; в одній приватній галереї за свої важко зароблені п’ятдесят фунтів Александр придбав картину такого собі Данте Габріеля Росетті через те, що зображена на цій картині жінка дуже нагадувала Онорію Браун. Коли він теж відніс цю картину на зберігання містеру Модлінґу, той і оком не зморгнув: якщо Александр Кінрос придбав її, то, напевне, це шедевр. До того ж полотно дійсно було красивим, ліричним та романтичним.

А потім, попоїздивши туди-сюди по Англії на поїздах і дедалі глибше просуваючись на північ, Александр нарешті прибув до містечка Октердерран, що в графстві Кінрос, яке знаходилося неподалік від міста Кінрос.

Про те, що сталося і могло статися з Александром Кінросом, Елізабет ніколи не розповідалося; те, про що вона дізналася, було не більше аніж напівміфом. Він повернувся, щоб отримати запевнення стосовно майбутнього заміжжя. Те, що він поки не збирався одружуватися, пояснювалося його амбіційним бажанням вирушити — у буквальному сенсі — по слідах Александра Македонського, повторити той важкий і сповнений поневірянь маршрут, який цей великий цар пройшов під час своїх завойовницьких походів. І він добре знав, що це буде подорож не для молодої жінки.

Тому він вирішив одружитися по поверненні з мандрів і привезти свою наречену до Нового Південного Уельсу. Він уже зробив свій вибір: його дружиною мала стати старша донька дядька Джеймса — Джин, яку він пам’ятав так добре, наче бачив її востаннє лише вчора. То була вишукано гарна дівчинка, що рано розвинулася; вона не зводила з нього своїх зачудованих очей і сказала, що кохає його і кохатиме все життя. Що ж, тепер їй шістнадцять — прекрасний вік. А коли він закінчить свою нову експедицію, їй виповниться вісімнадцять і вона буде достатньо дорослою, щоби вийти за нього заміж.

Він орендував коня, приїхав до Кінроса в неділю серед дня і зайшов до дядька Джеймса. Але той зустрів його з легким презирством.

— Ти такий само неприкаяний та безпорадний, як і раніше, Александре, — сказав Джеймс, провівши гостя до вітальні, а потім гукнувши, щоб принесли чаю. — Після твого щезнення з лиця землі мені довелося оплачувати похорон твого батька.

— Спасибі, сер, за те, що ви так делікатно повідомили мені цю новину, — мовив Александр, і бровою не повівши. — Скільки обійшлася вам ця процедура?

— П’ять фунтів, які я ледве спромігся нашкребти.

Александр порився рукою в кишені свого шкіряного піджака.

— Ось вам шість фунтів, фунт зверху — це проценти. І давно він помер?

— Рік тому.

— Мабуть, з мого боку буде аж надто оптимістичним сподіватися, що старий Маррі теж відправився до пекла — слідком за Дунканом?

— Ти негідник і блюзнірський безбожник, Александре. Ти завжди був таким. Слава Богові, ти не родич мені.

— Це тобі Маррі сказав чи Дункан?

— Мій брат забрав свою ганьбу в могилу. Це доктор Маррі розповів мені на похороні брата; сказав, що хтось однаково мусить про це знати.

Саме в цю мить до вітальні зайшла Джин, несучи тацю з чаєм та тістечками. Ой, яка ж вона була гарна! Уже доросла — як він і думав, з прозорими віями та аквамариновими очима, як у Онорії Браун. Але він не міг себе обманювати: навряд чи вона упізнала його, а тим паче — навряд чи вона пам’ятала, що пообіцяла все життя кохати його. Ковзнувши по ньому байдужим та поверховим поглядом, вона вийшла з кімнати, гордовито задерши носа. Що ж, це було цілком зрозумілим та природним. Він дуже сильно змінився зовні. Краще напряму приступити до переговорів з її батьком.

— Я приїхав просити руки твоєї доньки Джин, — сказав Александр.

— Сподіваюся, ти жартуєш!

— Зовсім ні. Я приїхав сюди, щоб абсолютно серйозно просити руки Джин, хоча добре розумію, що вона іще неповнолітня. Але я почекаю.

— Можеш чекати, поки тебе в могилі не з’їдять хробаки! — відрізав Джеймс, злобно блиснувши