Читати книгу - "Кандід"

повернути дружину. Хата моя коштувала добрих шістдесят золотих унцій, але всі бачили, що я збіднів і мушу продавати. Перший, до кого я звернувся, запропонував мені тридцять унцій, другий двадцять, а третій десять. Я вже ладен був сторгуватися, такий я був засліплений, коли гірканський князь пішов на Вавилон, знищуючи все на своєму шляху; мою хату спочатку пограбували, а потім спалили. Втративши отак гроші, дружину й хату, я оселився в цьому краю, де ви мене й бачите, і спробував існувати з рибальства. Та риби сміються з мене, як і люди; я нічого не ловлю, помираю з голоду, і, коли б не ви, високий пораднику, я вже помер би в річці.

Рибалка не відразу закінчив своє оповідання, бо щохвилини Задіґ, зворушений і нестямний, перепитував його:

— Отже, ви нічого не знаєте про долю цариці?

— Ні, пане, — відповідав рибалка, — але я знаю, що цариця й Задіґ не заплатили мені за вершкові сири, що в мене відібрали дружину й що я у відчаї.

— Сподіваюся, — сказав Задіґ, — що ви не втратите своїх грошей. Я чув, ніби про цього Задіґа говорили, що він людина чесна, й коли він повернеться до Вавилона, а він сподівається на це, він віддасть вам більше, ніж винен вам. Але щодо вашої не такої чесної дружини, я раджу вам не намагатися забрати її назад. Повірте мені, ідіть до Вавилона; я буду там раніш за вас, бо я на коні, а ви пішки. Зверніться до славетного Кадора, скажіть йому, що зустріли його друга, чекайте в нього на мене. Ідіть! Може, не завжди будете ви нещасним. О, могутній Оромазде, — продовжував він, — я прислужився вам, щоб потішити цього чоловіка, але хто прислужиться вам на те, щоб заспокоїти мене?

Так говорячи, він дав рибалці половину тих грошей, які вивіз із Аравії, і рибалка, вражений, захоплений, цілував ноги Кадоровому другові й говорив:

— Ви мій ангел-охоронитель!

Тим часом Задіґ усе розпитував про новини й лив сльози.

— Як, пане, — вигукнув рибалка, — то ви теж нещасливі, ви, який робить добро?

— Нещасливіший за тебе в сто разів, — відповів Задіґ.

— Але як це може бути, — сказав чолов'яга, — що той, хто дає, може дужче плакати, ніж той, хто одержує?

— Це тому, що найбільшим твоїм лихом, — обізвався Задіґ, — є злидні, тим часом як я нещасливий через серце.

— То чи Оркан забрав і вашу дружину? — поспитав рибалка.

Ці слова нагадали Задіґові всі його пригоди; він повторив список своїх нещасть, починаючи від собаки цариці й до свого приїзду до розбійника Арбогада.

— Так, — сказав він рибалці, — Оркан вартий кари, але зазвичай саме такі люди і бувають улюбленцями долі. Та як там не є, іди до пана Кадора й чекай на мене.

Вони розлучилися: рибалка йшов і дякував своїй долі, Задіґ їхав, нарікаючи на свою.

Розділ вісімнадцятий

Василіск[114]

Приїхавши на якусь гарну рівнину, він побачив багато жінок, що дуже пильно щось шукали. Він наважився наблизитися до однієї з них і поспитати, чи не може він мати честі допомогти їм у їхніх пошуках.

— Стережіться, — відповіла сирійка, — до того, що ми шукаємо, можуть доторкатися тільки жінки!

— От дивна річ, — сказав Задіґ. — Насмілюся просити вас розказати мені, що це таке, до чого тільки жінкам можна доторкатися?

— Це василіск, — сказала вона.

— Василіск, пані! А з якої рації, коли дозволите, шукаєте ви василіска?

— Це для нашого пана й господаря Огуля, замок якого ви бачите он на березі річки край рівнини. Ми його слухняні рабині. Пан Огуль хворий; його лікар звелів йому з'їсти василіска, звареного в трояндовій воді, а що ця тварина дуже незвичайна й ніколи не дозволить доторкнутися до себе комусь, окрім жінок, пан Огуль пообіцяв вибрати за найулюбленішу дружину ту з-поміж нас, яка принесе йому василіска. Пустіть мене шукати, будь ласка, бо ви бачите, чого коштуватиме мені, коли мене випередять товаришки.

Задіґ покинув цю сиріянку й інших шукати василіска й поїхав далі рівниною. На березі невеличкого струмка він побачив іншу жінку, що лежала на траві й нічого не шукала. Стан її видавався величним, але обличчя було закрите серпанком. Вона схилилася над струмком, глибокі зітхання вилітали з її уст; у руці вона тримала невеличку лозину, якою виводила літери на тонкому піску, що був поміж травою й струмком. Задіґ захотів побачити, що пише ця жінка. Підійшовши, він побачив літеру «З», потім «а» — він був здивуваний, далі з'явилося «д» — він затремтів. Ніколи не було здивування, рівного його здивованню, коли він побачив дві останні літери свого імені. Якийсь час він стояв непорушно. Нарешті порушив тишу уриваним голосом:

— О великодушна дамо! Пробачте знедоленому чужинцеві, що насмілився спитати вас, з якої дивної причини бачу я тут Задіґове ім'я, накреслене вашою божественною ручкою?

Від цього голосу, від цих слів дама тремтливою рукою підняла свій серпанок, подивилася на Задіґа, скрикнула ніжно, радісно й здивовано й, охоплена почуттями, що воднораз оволоділи її душею, упала непритомна йому на руки. То була сама Астарта, то була вавилонська цариця, то була та, кого кохав Задіґ і за кохання до якої дорікав собі, то була та, за долю якої він так боявся і так плакав. Хвилину він не міг опанувати свої почуття й утупив свої очі в очі Астарти, що саме знову розплющилися й дивилися млосно, соромливо й ніжно.

— О могутні безсмертні, що керують долею нікчемних смертних, ви повернули мені Астарту! — вигукнув він. — Коли, де, за яких обставин бачу я її? — Він упав перед Астартою навколішки й припав чолом до пилу під її ногами. Вавилонська цариця підвела його, посадила біля себе на березі струмка; вона багато разів знову й знову витирала очі, з яких усе лилися сльози, вона двадцять разів починала розмову, що її перебивали стогони. Вона запитувала в нього, який випадок з'єднав їх, і випереджала його відповідь новими запитаннями; вона починала оповідати про свої нещастя й хотіла дізнатись про нещастя Задіґові. Нарешті, коли обоє трохи заспокоїли зворушені свої душі, Задіґ небагатьма словами розповів їй, через яку пригоду опинився він на цій рівнині.

— Але, шанована й нещаслива царице, як це я зустрів вас на цьому закинутому місці, одягнену як рабиня і в компанії інших рабинь, що шукають василіска для того, щоб зварити його в трояндовій воді, за лікарським приписом?

— Поки вони шукають василіска, — сказала прекрасна Астарта, — я розповім вам про все, що я перетерпіла і