Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Той, хто стріляв, встиг зникнути, але його постріл підказав Вуковичу, що в місті є ще хтось, хто зв’язаний з людьми, які прислали на цей бік Козиря-Зірку.
Трохи згодом Вукович дізнався від селян-перебіжчиків із Західної України, які втекли на радянську сторону від утисків панів, що приблизно того ж дня в місті Ровні невідомими грабіжниками був убитий аптекар Томаш Гутентаг. Убивці застрелили його в аптеці і забрали звідти частину ліків.
Тієї ж ночі, коли був учинений невдалий замах на лікаря Євгена Карловича Гутентага, за двадцять верст від нашого рідного міста, у районі найвіддаленішої застави села Ведмеже Вушко, радянські прикордонники затримали старого придуркуватого жебрака: він намагався проскочити в Польщу. У вузенькому комірі його брудної, завошивілої сорочки було знайдено маленьку, згорнуту в трубочку записочку — грипе[2].
«Дорога мамо!
Бичка лікар продав чужим людям, відберу завдаток. Гогусь, трясця його матері, переїхав на іншу квартиру. Шукайте його вже самі і поговоріть по-хазяйському з аптекарем Г.
Ваш син Юрко».
Лежачи в тюремній лікарні, поки не загоїлась його рана, Козир-Зірка не знав, що спіймали цього жебрака — зв’язкового шпигунської групи, яка діяла на радянській території. Козир-Зірка був також цілком упевнений в тому, що дружина Печериці спалила всі таємні документи, які могли б викрити її чоловіка.
Справді, коли чекісти схопили бандита, Вукович, зразу ж відчинивши мідні дверці грубки в кабінеті Печериці, виявив на закуреній решітці теплу ще купку попелу. Але перед своєю несподіваною втечею з міста Печериця, видно, забув попередити дружину про те, що схоронялось у лівому білизняному ящику їх родинної шафи. А може, Оксана Антонівна в паніці забула про цей ящик?..
На самому споді в ящику, набитому чистою білизною з монограмами «О. П.» і «З. П.», Вукович знайшов чисту, згорнуту ромбиком хусточку.
Це була старанно випрасувана хусточка, підрублена ясно-голубою ниткою. Поряд, на дні ящика, лежало ще кілька таких хусточок. Але Вуковичу здалося, що ця хусточка трошечки різниться від усіх інших. Матерія була така ж сама і робота та ж сама, а хусточка здавалася трошечки товщою.
І коли Вукович розгорнув її, він побачив, що в хусточку вкладено надруковане на тонкому батисті посвідчення:
«Пред’явник цього сотник УСС Зенон Печериця під час відходу наших військ у Галичину залишений у місті для роботи на Поділлі на користь самостійної, суверенної України. Я особисто дав йому завдання, як поводитисебе і що робити для здійснення мети українського націоналізму. Просимо всі військові і цивільні установи, коли знову повернеться наше військо на велику Україну, ні за яких умов не обвинувачувати пред’явника цього, Зенона Печерицю, у більшовизмі. Комендант Корпусу Січових Стрільців.
Полковник Євген Коновалець».
Оце й усе. Ніяких більше слідів Печериці не, було.
Щоправда, завдяки «грипсу», відібраному у придуркуватого жебрака, Вукович здогадувався, що «Гогусь», який змінив квартиру, і Печериця — одна і та ж особа.
Моя зустріч з Печерицею в поїзді могла допомогти Вуковичу в розв’язанні інших загадок.
З анкет Печериці, що залишалися в справах окрнаросвіти, з’ясувалось, що сам він родом з Коломиї, служив спочатку в легіоні «січових стрільців», а потім в одному з загонів так званої «Української галицької армії», і після того, як група її офіцерів разом із «стрільцями» відмовилася вернутися до себе в Галичину, під владу пілсудчиків, залишився в Проскурові, а потім переїхав у Житомир.
Саме про це говорили анкети, відомості, подані співробітниками, хороші відзиви тих організацій, в яких до приїзду в наше місто працював доктор Зенон Печериця.
Але забутий клаптик батисту з дрібними літерами штабної машинки, а найголовніше — особистий підпис Євгена Коновальця, зроблений незмивною тушшю, переконував Вуковича в іншому.
Вукович добре знав, що полковник Євген Коновалець ще з часів першої світової війни таємно працював у німецькій військовій розвідці, постачався німецькими марками і, виводячи «січовиків» з України, залишав на шляху свого відходу чимало таємних агентів, доручивши їм у цілях маскування вдати з себе революціонерів і прихильників Радянської влади.
Не кожному «січовикові» видавав Євген Коновалець отакі охоронні посвідчення. Треба було не один раз супроводити «пана коменданта» в його кривавих походах по Україні, щоб заслужити його довір’я і одержати на пам’ять отакий батистовий клаптик.
Люди, які ховали протягом років до якогось часу батистові клаптики, мали приятелів і помічників.
Безумовно, були вони і в Зенона Печериці, який утік з міста в невідомому напрямку. Інакше не міг би він так швидко з’ясувати, куди саме, закінчивши невідкладні операції в міській лікарні, пішов лікар Євген Карлович Гутентаг. Це саме вони, помічники і приятелі Печериці, послали в Польщу, до майора Зигмунда Фльорека, в ролі «ходока»-зв’язкового старого придуркуватого жебрака. Цей жебрак невтомно бурмотів на допитах всяку нісенітницю. Залишаючись сам у тюремній камері, він раптом серед ночі починав співати козацькі думи, танцював гопака і робив усе, щоб його визнали за божевільного.
Однак Вукович терпляче ждав, поки жебрак облишить гру і заговорить справжнім голосом. Він догадувався, що, крім цього жебрака, друзі Печериці послали в Польщу ще й другого «ходока», який і став причиною загадкової смерті аптекаря Томаша Гутентага в місті Ровні.
Цілком ясно було: спільники Печериці залишалися в місті. Найзручніше, звичайно, було натрапити на їх сліди за допомогою самого Печериці. Але Печериця «змінив квартиру»…
Про все це розповів мені Микита Коломієць в оту ніч, коли ми з ним вийшли з будинку окружного управління ДПУ. Не все, звичайно, в оповіданні Коломійця мало такий вигляд, як викладаю я цю заплутану історію сьогодні. Про багато що в ту весняну ніч Микита тільки ще здогадувався, чимало подробиць додумував він сам, та й я, признатися, допомагав йому протягом усіх цих двадцяти років, з’ясовуючи немало «темних плям» біографії поповича з Ровна і Зенона Печериці, перевіряючи уже в радянському Львові, чи так усе це було насправді, як воно уявлялося нам у ті далекі роки нашої юності.
В одному можу признатися: страшним і дуже небезпечним видався мені світ таємної війни з ворогами, в який увів мене несподівано Микита Коломієць в оту пам’ятну ніч, коли сиділи ми з ним до світанку на широких поручнях сходів над скелястим обривом.
До цієї розповіді я був дуже простодушний. Я не міг раніш і подумати, що серед нас є падлюки, які отак, як Печериця, живуть двоїстим життям шпигунів. Я й уявити собі не міг, що майже поряд з нами гуляють перевертні, які вдають, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.