Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мати все 📚 - Українською

Читати книгу - "Мати все"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мати все" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 87
Перейти на сторінку:
Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, – сказав Юрко.

– Нам би спочатку доїхати до неї, – відповіла Іветта.

Накаркала. За півгодини, коли до жаданої Петрівки лишалося не більш як із двадцять кілометрів, біля хутірця на десять хат, якого на жодній мапі не існувало, «шкода» вдавилася, закашлялася і вмерла. Юрко вискочив із салону, відкрив капот і тихо виматюкався.

– Що сталося, Юрочко? – Іветта теж вийшла на мороз, тривожно дивилася на таксиста.

– Плани міняються, Іветто Андріївно, – якомога оптимістичніше всміхнувся Юрко. – Спочатку я проводжу вас до того хутірця і влаштую в якусь із хат, щоби ви перепочили. А сам тим часом знайду якусь машину і мотузку, дотягну «шкоду» до якоїсь станції, механіка… Чи принаймні даху…

Іветта кивнула, забрала з салону дорожню сумку і впевнено попрямувала до хутірця. Юрко замкнув «шкоду» і за хвилину наздогнав пасажирку.

– Іветто Андріївно, ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я знайду для вас пристойний прихисток, потім спробую добути тут щось на чотирьох колесах…

– Це ви не переймайтеся, Юрочко, – перебила його Іветта. – Усе нормально. І не витрачайте на мене часу. – Показала в бік крайньої хати. – Бачите цю хату? Я буду там. Ну що ви так на мене дивитеся? У нас люди ґречні і милосердні. Ніхто мене на мороз не вижене. А ви хутчій шукайте подвір’я з видимими ознаками наявності автомобільного транспорту і рятуйте нашу «шкоду».

– «Видимі ознаки наявності» – це круто! – полегшено всміхнувся Юрко, поперед Іветти побіг до хутірця.

Іветта перехопила сумку, побрьохала по глибокому снігу до крайньої хати. За три з лишком місяці поглибленого знайомства з ладом українського села вона зрозуміла технологію потрапляння всередину звичайної сільської хати. Спочатку через паркан обдивляєшся подвір’я. Бачиш: у вікнах світло – значить, люди є. Та двір порожній, кричати не привчена – хвіртка замкнена, а якби й відімкнена, то однаково до дверей не підійти: як не один собака, так двійко їх мотузку рвуть. Якщо просто чекати і нічого не робити, то можна стовбичити до скону, тому Іветта вигадала для себе якнайменше п’ять способів привернути увагу хазяїв, що змушували їх кидати хатні справи, відчиняти двері й кричати з порога: «Та хто це, їй-богу?!»

Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути – завалиться. Хвіртка – навстіж. Світло у вікні – тьмяне. Та головне – по захаращеному подвір’ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп’ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п’яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, – скубало собі кудлате собача.

Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! – дорікнула собі. – І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»

Не встигла підхопити сумку – двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.

Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:

– Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…

Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.

– Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?

– Там… З міліції… – прошепотіло дівча.

Молодуха обернулася до Іветти.

– Так… Геть за хату! – крикнула.

Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти – їй?

З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою – бігом. «Дисципліна залізна», – вразилася Іветта.

Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.

– Не маєте права! – кричала йдучи. – Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…

Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, – додавала аргументів. – Може, така згодилася б?… Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він – неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня – просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша – працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».

Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:

– Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?

Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять, не більше, а лице набрякле. П’є, паскуда! Дитинку носить і однаково п’є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі – мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані – SOS!

«Я не помилилася, – подумала Іветта. – Тут живуть порок і розпуста».

– Так! Я не зрозуміла… – вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.

Іветта прискіпливо глянула вагітній п’яничці в очі й упевнено сказала:

– Продайте мені вашу старшу дочку.

– На органи? – зацікавлено запитала вагітна.

Іветта приголомшено відсахнулася:

– Ми можемо поговорити в домі?

Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».

Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів’ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:

– Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб’ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…

Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…

– Бідно живете… – сказала якомога голосніше. – Чого вам не вистачає найбільше?

Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.

– Грошей! Дуже важко! Дуже…

Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.

1 ... 25 26 27 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мати все"