Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.

Хвигура палала, і на цьому ділі вартова служба коло неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.

I Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже були кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.

Заходились кульбачити й своїх — Мамай з товаришами.

Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.

Михайлик помагав їй.

А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:

— Хто з ким воює?

— Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим аж червоним. — Воює гетьман Однокрил.

— Але з ким?

— З нами. З ним і з ним. I з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною.

— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.

— Яку присягу? — запитав Пилип.

— Переяславську, — сказав Михайлик.

— Порушив, сучого сина стерво! — і Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни. ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?

Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров'ю?

Хай і так…

Саме так.

Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: — Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…

I оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України — чи не головною прикметою її національного характеру? — тож і тепер нам не буде, може, великого гріха — показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…

— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.

— З яким же військом? — питав Пилип.

— З найманим, парубче.

— Хто ж там у нього?

— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…

— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже й тоді чудово знав — що таке німецька вояччина.

Вони хутенько впоралися з кіньми.

Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.

Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:

— Ти — небіж де-Боплана?

— Син його сестри.

— Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.

— А через два — помер.

Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.

Кинулись на коней і всі інші.

Мамай сказав:

— Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.

— А де ж? — поспитала Явдоха.

— У гетьманському війську.

— Надовго?

— На одну ніч. А потім…

— А там вас не вб'ють? — стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком.

— А ти — куди ж? — посміхнувся Мамай.

— Ми — з мамою, — мовив Михайлик.

— Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, — кивнула матінка. — До міста Мирослава.

— А ти? — спитав Козак француза.

— Супроти гетьмана, — сказав Пилип. — На Січ.

— До Січі, товариство, вам уже не добутись, — заперечив Мамай. — Схоплять однокрилівці.

Француз якось там по-своєму вилаявся. I спитав:

— Куди ж нам їхати?

— До Мирослава. Всі разом рушайте туди.

— А що там?

— Ті, хто не зрадив народу.

I додав задля самого тільки Сганареля:

— Там дівчина, що ти її шукаєш.

— Рушили! — хутко сказав Пилип. I поспитав у Козака Мамая: — Побачимось? У Мирославі?

— Будем живі, побачимось, — і Мамай з коня вклонився: — Прощавайте, панове-товариство!

I всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись.

Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:

— Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.

— Я ж — тільки стара жінка, голубе.

— Ви — мати. А мати ж на війні… — і попросив: — Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.

— Гаразд, — відповіла Явдоха.

— Найкраща путь проз річку Вовчі Води.

— Знаю. Прощавай!

I, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала:

— Рушаймо!

Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.

Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень. Але Козак Мамай у ніч — шубовснув, як у море. I раптом зник.

45

Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.

Але ж він був не дух безплотний, отже й таланило йому не раз у раз.

Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.

Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.

Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, — а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу свого голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, — мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили йому перед очі.

Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його ^коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.

Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану