Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

Порадились, батько й оддав його на кравця вчитись. От він там побув днів зо три та й утік; виліз на піч — знов прісцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця в науку. То він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитися. Так і там не був довго — втік. Батько — що робити? «Поведу, — каже, — ледащо у інше царство, де найму, то найму, — може, він відтіля не втече!» Взяв його і повів.

Ідуть та йдуть, чи довго чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:

— Притомивсь я — сяду, одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

— Ох! Як же я втомився! — каже.

Тільки це сказав, аж із того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

— Що тобі, — питає, — чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався, де воно таке диво взялося, та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Одчепись!

— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав! Я лісовий цар Ох, чарівник. Чого ти мене кликав?

— Та цур тобі, я тебе й не думав кликати! — каже чоловік.

— Ні, кликав! Ти сказав: «Ох!»

— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав.

— Куди ж ти йдеш? — питає Ох.

— Світ за очі! Веду оцю дитину наймати, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе вдома що найму, то й утече.

— Найми, — каже Ох, — у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене!

— Добре, — каже чоловік.

От ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та й повів на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все… А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..

— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву — й страва зелена; він попоїв.

— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця і заснув. Приходить Ох — аж він спить. Ох його зв’язав, звелів наносити дрів, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді попілець по вітру розвіяв, а одна вуглина й випала з того попелу. Він її сприснув живою водою: наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, а той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живою водою: наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його й утретє, знов сприснув живою водою: із того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні здумати, ні згадати, хіба що в казці сказати.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько іде за сином. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та:

— Ох!

Ох і виліз із пенька та й каже:

— Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.

— Прийшов, — каже, — за сином.

— Ну йди! Як пізнаєш, бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходять до його хати; Ох виніс мірку проса, висипав, назбігалось такого до біса півнів!

— Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син.

Чоловік дивився, дивився — всі півні однакові:

один у одного — не пізнав.

— Ну, — каже Ох, — іди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме у мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік. Чоловік знов іде до Оха.

Прийшов до пенька:

— Ох! — каже.

Ох до нього виліз.

– Іди, — каже, — пізнавай!

Увів його у кошару — аж там самі барани один в одну. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.

– Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.

Чоловік і пішов, журячись.

Виходить і третій рік: чоловік іде до Оха. Іде та йде, аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.

— Здоров, чоловіче!

— Доброго здоровля, діду!

— Куди тебе Бог несе?

– Іду, — каже, — до Оха виручати сина.

— Як саме?

— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

— Е! — каже дід, — погано, чоловіче! Довго він тебе водитиме.

— Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робити тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадати?

— Знаю! — каже дід.

— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молити! Бо все-таки, який він не був, а мій син — своя кров!

— Слухай же, — каже дід, — як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів: то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!

Подякував чоловік дідові і пішов.

Приходить до пенька.

— Ох! — каже.

Ох і виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, скликав голубів. Назліталось їх така сила, що Господи! — і все один в один.

— Пізнавай, — каже Ох, — де твій син. Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій!

От усі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубається. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

— Ну, вгадав! Коли так — бери!

Взяв, перекинув того голуба: став із нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому!

От і пішли.

Ідуть дорогою та розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син разказує; то батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я