Читати книгу - "Тема для медитації"

зоряло, й над хвіранками вже стали вирізнятися голі верхівки яворів і хмари, що скидалися на темну ріллю. Днина заповідалася похмура й безвітряна, як і вся оця пізня осінь, яка от-от має стрітися із зимою, тож, виходячи у сіни й відкидаючи тяжку залізну клямку, він знову подумав, що слід було б запастися дровами, бо як не сьогодні, то взавтра може упасти сніг. Коли він переступив поріг, то побачив, що його побоювання починають справджуватися — над ранням ударили зазимки, і крізь віття старого занедбаного садка видно було, що недосвіт лежить по всенькій долині, тонкою шерхлою кригою скувавши навіть річку, яка проглядає поміж вербами. Од цього холоду цілий світ видавався неначеб виллятий зі шкла: повітря заціпло й було студене та прозоре, земля наче дзвеніла під ногами, а на тлі розмитого хмар’я не рухалося жодної цяточки. Усе довкруги принишкло, і в ньому знову поворухнулося відчуття, наче ця гора, і небо, і хата, обставлена потрухлим кияшинням, заклякли в очікуванні чогось такого, що прозвучить наче грім і розметає на кавалки увесь оцей світ. Він знав, що враження це хибне і виною всьому безлюддя, котре од якогось часу панує на кутку, де колись од самого світу вищали колодязні корби, ревла худоба та грюкали двері; однак тривога не покидала його, і коли він заніс до хати здоровий оберемок ломаччя, то йому здалося, ніби речі й предмети неначе висять у густій прозорій речовині, яка рухаться, змагаючи до якоїсь визначеної мети; він розпалив огонь, поставив чайника й коли од груби стало тхнути нагрітою крейдою, старим перепаленим залізом і сушиною, що лежала на комині, йому зненацька пригадався вранішній сон. Уся ота мара з її барвами, запахами та відчуттям замкнености отого містичного кола, яке зветься життям, настільки реально постала перед ним, що він завмер, безтямно дивлячись ув огонь і не в змозі скинути з себе очікування, що зараз у передпокої хтось загупає, а тоді переступить поріг світлиці. Тієї ж миті на грубі пронизливо засвистів чайник; Юр випростався — й допіру він узявся було за металеву дужку, як у сінях щось завовтузилося, а тоді брязнуло і з гуркотом розчахнуло двері. Він закам’янів; ось задудоніли повільні кроки, стало чутно сапання, чиясь рука стала мацати, шукаючи клямку, ось гримнув залізний язичок — і ще одні двері відчинилися навстежень, й у прозорі спочатку з’явився ціпок, а потім до світлиці помалу пропхалася баба Лепестина.

Вона переступила поріг, стала і перехрестилася до ікон.

— Слава Богу!..

Юр поставив чайника на стіл і витер ганчіркою руки.

— Навіки! — буркнув він.

— Дивлюся, ні світ ні зоря... а з бовдура вже куриться! Зібрався кудись, чи що?

— Та... не спиться! Присядьте.

Стукаючи ціпком по долівці, баба прошкандибала до столу й умостилася на ослоні.

— Ну й що, — сказала вона, озираючись по світлиці, — як тобі живеться, сину, вдома? Не страшно часом, га?

Він скоса зиркнув на неї.

— А вам?

— Лячно якось! Що за дня, що поночі — така тиша стоїть, хоч у бубон бий! Вийдеш на обійстя, подивишся... ні лялечки не видно!

— То ж бо й воно! — кивнув Юр.

— І ввесь час вдається, ніби ще трохи — і хтось прийде! А хто ж воно вже прийде до тебе...

Юр узяв здорового сточеного ножа і почав краяти буханку.

— Господь милостивий!.. — буркнув він, лаштуючи мазанки. — Поснідаєте зі мною?

— Хіба за кумпанію! Приходила отеє дівчина з-за річки та занесла мені молока... — Баба взяла мазанку й, одкусивши, стала кутуляти. — В Багрія був?

— А певно!

— І про що ж ви з ним балакали?

Юр відпив із кварти.

— Це такий клубок, що знаскоку й не розплутаєш! Хтось доніс на діда... коли він прийшов до хати, на нього вже пантрували, розумієте?

— І сей комуняка не сказав тобі, хто?..

— Він до цього діла рук не докладав! — Юр знову відпив ковток і посміхнувся. — Аби знав, то розповів би...

Баба дивилася на нього, держачи в руці надгризену мазанку.

— Послухай... то ти ще нічого й не знаєш, еге?!

— Про що?

— Він же ж умер... Увечері Богу духа оддав — ти, певне, остатній, хто його бачив живцем!

— Звідки це... відомо?

— А дівка ж тая приносила молоко та казала... Сусіда, каже, заглянув у двір... а він як сидів під яблунею, так і закляк!

Юр довго мовчав, дивлячись у вікно, де чорніло розмите хмар’я.

— Туди йому й дорога, псові!.. — нарешті процідив він...

ГЛОСАРІЙ. В чистім полі козаченько сивим конем грає, сивим конем грає, шабелькою висяває. Голівонько ж моя козацькая! Де б мені тебе не зложити, аби тільки слави молодецької зажити! В того козаченька троє побратимів: на лівім плечі ясен сокіл киче, на правім плечі білий кречет квиче, поперед коня сірий вовчик гуляє, сірий вовчик гуляє, доріженьку вивіряє. Сило ж моя молодецькая! Де б мені тебе не збувати, аби тільки забавоньки лицарської зазнати! В чистім полі білий камінь лежить, од того каміня три дороги біжить. Став козаченько до того каміня під’їжджати, став до свого коника такими словами промовляти: «Ой коню ж мій, коню! В яку ж сторону путь-доріженьку ми з тобою повернемо? О ліву руч поїдемо — нічого не здобудемо. О праву руч поїдемо — все збудемо. Просто себе поїдемо — голівоньку згубимо...»

... але хіба ж напишеш, який туман стояв над Тікичем, коли ти спускався в діл і бачив греблю, містечко потойбіч ставка і повінь, яка бурхала в долині? Хіба ж змалюєш словами, як пливла за течією мокра ніздрювата крига і віяв тугий весняний вітер, у якому головною нотою бринів запах пробудженого дерева? Хіба ж розкажеш, як ішов середмістям і душа раділа й співала, повторюючи оті магічні рядки про весну, що поналивалася в чарки сріблисті й червоні, про весну, яка дзвонила в ста фортепіянах і ячала сотнею скрипок, про весну, яка горіла, немов закохане дівча? Мабуть, я скидався тоді на п’яного чи принаймні добряче ошелешеного мішком, бо Чумак, балакаючи по телефону, зачудовано зиркав на мене, а коли ми нарешті вийшли з редакції, раптом торкнув за лікоть.

— Послухай, друже... в тебе наче температура чи що?

Я блаженно посміхнувся.

— Це все вірші!

— Які?!

— Ну, того ж... Антонича! Я оце тиждень у школу не