Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

У залі на галереї оркестр грав марш. Усе відбувалося по закону: запрошення із зображенням губернатора є у всіх, та й сам губернатор, одягнутий у шляхетський кунтуш, достоту такий, як на портреті, стоїть у кінці залу усміхнений і привітний, а біля нього з обох боків — невідступні директор поліції Захер–Мазох і актуарій суду Зайончковський.

Банкетний зал був прибраний під інтер'єр мисливської кімнати графського замку: на стінах зброя, розсохаті роги оленів та лосів, на фронтальній стіні — герби знатних родів і портрети польських гетьманів і королів. Усе тут — від кунтуша на губернаторові до кремінної рушниці на стіні — нагадувало стару добру Річ Посполиту, яка десь там, дуже далеко, прокидається до життя, і за неї, вільну від царського ярма, прийшли нині щирі польські патріоти, зігріті цісарським теплом, підняти келихи.

Губернатор усіх вітав однаково — приклеєною до губів посмішкою, порівну зігрівав нею панича з довгим до плечей волоссям і підкоморія у блакитному кунтуші, панянку в прозорому єдвабі і пані шамбелянову в шелестливому криноліні; до банкетного залу заходили колишні стольники і чесники, академіки університету і юні марнотратники, які проциндрювали в карти батьківські маєтки, — губернатор запросив сьогодні до себе на бал цвіт польського народу, що проживає у Львові.

Гостям не було кінця. Вже прийшов духовний сановник з дамою, яка дозволяла йому за стрибок через шнур цілувати руку повище зап'ястя; два пахолки у золотих камзолах увели під руки індійського князя Соломона Бальзаміна, зяті й дочки вкотили на візочку пана Йов'яльського — його розбив параліч у Підгорецькому замку. Йов'яльського парадно провезли по всьому залу, а він увесь час кланявся: спочатку портретам, а потім уже губернаторові.

Едмунд Ржевуський, який донині ненавидів Австрію так само, як і Росію, і писав на неї в алегоричній формі політичне звинувачення, зовсім розчулився. Він на власні очі переконався, що еліта його нації ще жива, що цісар Франц І не ворог, а добродій — це ж він розумом губернатора Лобковіца, який виявився польським патріотом, а значить, ним і був, пробуджує до життя ще й золоту молодь, безкровно повертає Польщі свободу. А там, над Віслою, її виборе малою кров'ю двоюрідний дядько Ревуха — він осідлав коней, як тільки дізнався про штурм Бельведера, і зі своїм козацьким кошем вирушив визволяти Королівство Польське.

Едмунд так розчулився, що порушив етикет і, не діждавшись промови губернатора, підбіг, вклякнув перед ним і, висловлюючи слова подяки за відродження Польщі, поцілував його в руку.

Обличчя Лобковіца спісніло, від обурення забігали жовна на вилицях, він не знав, що робити з цим йолопом, Захер–Мазох і Зайончковський теж розгубилися, та в ту хвилину до залу увійшли Олександр Фредро і Ян Непомуцен–Камінський.

Губернатора враз осінила спасенна думка, він кинув до Ржевуського: «Ви справжній патріот», виминув його і стрімко подався назустріч Фредрові з розпростертими для обіймів руками. Здивовані гості супроводжували поглядами губернатора: хто ж ці два панове у скромних фраках? Дехто впізнавав автора п'єси «Дами і гусари», зрештою, Фредра всі знали — найбільше з анекдотів про нього; Фредра любили аристократи, бо він писав про них, але ж врешті–решт був він звичайним комедіописцем, то звідки такий пієтет до нього у самого Лобковіца?

— Вітаю, гордосте нашої нації, пророче, соловію польського сарматизму! — Лобковіц обняв Фредра, потім повернувся до публіки: — Панове, нашу забаву прикрасить, звеличить, освятить своєю присутністю великий Олександр!

Оркестр вдарив марш і стих. Губернатор, радий випадкові, який допоміг йому задати потрібний тон забаві, не вгавав. Він розповідав занімілим від подиву гостям про звитяжне життя Фредра, про його наближеність до самого Наполеона. Гості схилили шанобливо голови перед національним героєм; Лобковіц розказував про відчайдушну сміливість Фредра під Бородіно, про нагородження його орденом «Virtuti militari», про героїчну втечу з російського полону, про силу Провидіння, яке благословило поета на духовного вождя свого народу.

Публіка оточила півколом пророка, вона вже була близька до істерики, панове випинали вперед груди, панночки звискували, готові завити осанну месії, оркестр заграв «Єще Польска не згінела».

Камінський скоса позирав на Фредра, сміх лоскотав горло: Олександр сьогодні розповідав йому, як його приймав Лобковіц у касино Гехта. Обличчя поета було камінним, з нього важко було відчитати, що діється в його душі: діймає відчуття злорадної перемоги чи огиди, вдоволений він офіційним визнанням чи обурюється його фальшю.

Оркестр стих. Лобковіц узяв Фредра під руку, але він і не зрушився з місця; гості зраділи — пророк хоче промовляти! Ржевуський заплескав у долоні, його підтримав увесь зал; Фредро зціпив зуби, щоб не вирвалося з уст необачне слівце; Лобковіц, передчуваючи, що тон, який він задав своєю промовою, може різко перемінитися від однієї лише фрази поета, що уславився у Львові в'їдливими експромтами, злегка потягнув його за лікоть, щоб повести з собою, але почувся вигук із залу:

— Хай пан поет промовить слово!

Фредро повів поглядом по обличчях людей, які стояли перед ним півколом: багато з них були вже героями його п'єс, він справді оспівував цих аристократичних недобитків, які дбають лише про те, як краще підлизатися до австрійської бюрократії, щоб залишити при собі титули архістольників, коронних лучників, коронних кухарів, і не думають ці архі–коронні осли, що титули ті ні для них, ані для поспільства вже давно не придатні. А він, Фредро, сам отруївся їх диханням, задушливим смородом салонів, яснопанським філістерством… проте нині, коли так палко промовляв губернатор, вперше відчув свою відпорність проти аристократичної задухи. Там ллється кров, а тут вино… Я висмію вас, я зраджу ваш стан — цей пустопорожній світ живих трупів, серед яких нема ні вчених, ні талантів, ні сміливців, ані звичайнісіньких чесних людей. Ну, хто з вас стане головним персонажем моєї нової комедії, щоб довкола нього, найзвироднілішого, об'єдналися ви всі? Обізвіться хоч один!

Пан Йов'яльський дрімав у візочку, його приспали музика і галас, а коли стало тихо, він прокинувся, у його поле зору увійшов гурт довговолосих юнаків і панночок з наманікюреними нігтями, він запитав:

— Панове, де я є?.. В якій державі?.. А ці патлаті кавалери, ці панночки з рисячими пазурами — то люди–и?

— Бог мені свідком, — мовив тихо Фредро до Камінського, — я напишу для вас п'єсу, яка буде називатися «Пан Йов'яльський!».

Він засміявся, а Лобковіц полегшено зітхнув,