Читати книгу - "На запах м’яса"

Лілька усміхалася зухвало: «І скній тут, дурепко!» Вітка ображалася, матюкалася ще вигадливіше: «Скорше за тебе заміж вискочу! По любові!» Майка штовхала дівчат із хвильорізів у море: «Як же ви мене дістали вашими суперечками!» Дівки не гнівалися, вилітали з моря, ганялися за Майкою по піщаному берегу: «Стій, Гілка! Гілю… Та не втечеш!» — хапали за руки, тягли в море… Животи від сміху надривали.

Та під ранок, повертаючись до дощатого сарая, де на шести квадратних метрах ліпилися одне до одного два металеві ліжка з панцирними сітками, Майка все частіше думала: «Мені отут усе життя бути? До смерті? Чому я не народилася в Парижі? Чи, приміром, у Болгарії?.. Чи хоча б в Криму, де курортників у сто разів більше?.. Скоріше б на новий мобільний заробила. І взагалі… Ятку б завела. У ресторані б обідала, а не гостям відбивні подавала». На відстані подиху билося безкрає, як мрії, море, — крок зроби і пливи, — та Майчин човник рухав вузьким засміченим потічком, схожим на каналізацію ресторанчика, куди щовечора виливали помиї. Ніби геть поряд, та ніколи в море не впаде.

— Чому я тут народилася?..

Просолена, розгублена, зажурена, відрубалася лише до опівдня, щоби підхопитися і мчати в ресторан, бо хазяїн-вірмен запізнень не пробачав, а охочих на Майчине місце — пів-Генічеська. Нічого… Зате вночі на морі чекатимуть Вітка, Лілька і мрії, що їх повно — як дрібних креветок у долоні. Сидітимуть на хвильорізі, болобонитимуть — не зупинити — про таємну змову, що вона тут і народилася в Лільчиній голові, оселилася у Вітчиній, і тільки Майка все лякалася: страшно…

— Відкладаємо гроші, закінчуємо школу і втрьох тікаємо з Генічеська, бо до скону пиріжками й кукурудзою торгуватимемо, — Лілька завжди починала першою.

— Може, ми тут якось… — губилася Майка.

— Ні, Гілю! Тут шансів нема. — Лілька за головну. — Ти ким після школи стати мріяла?

— Не знаю, — признавалася Майка.

— А я дизайнеркою стану! — пнулася Вітка. — Мама мене шити навчила, фасонів придумати можу мільйон.

— Дурні ви! — пхикала Лілька. — Жити треба з мужика. Інше — фігня.

— А давайте до Києва поїдемо, — пропонувала Вітка. — Там тих дизайнерів… Прилаштуюся біля когось.

— Може, краще до Одеси? Чи Ялти? — безнадійно встрявала Майка, бо ж море і від мами недалеко.

— Гілю, яка Ялта?! Вітко! Слухайте мене! До Москви, а потім у Європу! — Лілька вже все вирішила.

— А що ми там робитимемо? — губилася Майка.

Те, що і всі інші! Шанс ловитимемо! — пояснювала Лілька. — Втрьох легше. Знімемо одну хату на трьох. Як мені пощастить, вам поможу, а ви мені, як в

ам вигорить.

— Кажуть, у Москві модельні агенції просто з вулиці дівчат висмикують. Підемо в моделі? Чи до шоу якогось на телебачення. Щось утнемо таке, щоби нас помітили… — звивалася Вітка.

— Дівки! Давайте заприсягнемося. Що ніколи не покинемо одна одну, — одної ночі виголосила Лілька. Навіть страшну клятву придумала: «Хай та, хто слово порушить, до скону на стрілці китайськими сонцезахисними окулярами торгує…»

Сама першою клятву й порушила — чкурнула з Генічеська за рік до закінчення школи, коли Майці виповнилося шістнадцять. Разом із сорокарічним москвичем, що в нього просто посеред Генічеська зламалася файна тачка, якою він мчав до Криму, а Лілька якраз поряд тирлувалася. Згодилася показати мужчині станцію техобслуговування. Він натомість пообіцяв їй показати цілий світ. Лови шанс…

Вітка — ще одна зрадниця! — того ж літа по великій любові зійшлася з випадковим відпочивальником із Вінниці. Так літала — тільки восени докумекала, що вагітна, а аборт робити вже запізно. Кинулася вінницького кавалера видзвонювати, бо ж обіцяв повернутися за три місяці з обручкою — де там. І слід прохолов.

Майці наче руки-ноги обрубали: куди без подруг пнутися?.. Образилася смертельно, пішла на базар, витратила відкладені на втечу гроші на шкіряне пальто з лисячим комірцем: прощавайте, красні мрії.

До школи не повернулася, хоч мама благала: «Вчися, бо бігатимеш з крамом по стрілці, як я…»

— А що краще?

— Бухгалтером можна…

— Гроші чужі рахувати?

— Зате в теплі. В офісі.

Майка вдягла шкіряне пальто, подибала на околицю міста, де місцевий підприємець Зима цех із виготовлення пельменів відкрив. «Пельмені від Зими!» Красиво… До весни місила кляте тісто, у березні перестріла класну керівницю.

— Ну, що ви витворяєте, дівчата?! — дорікала Майці, ніби вони втрьох із Лількою й вагітною Віткою перед учителькою стояли. — Одна в мандри подалася, друга народить із дня на день, третя рукам дає роботи, не голові. Хоч останні місяці до школи походи, Гілко. Хіба тобі атестат не згодиться?.. Після школи що робитимеш?

— Не знаю, — призналася Майка. — До інституту не збираюся.

— Скоро без атестату й у прибиральниці не братимуть! — налякала вчителька. — Повертайся негайно! Як допоможеш в оформленні школи до випускного — буде тобі атестат. Ми вже й ескізи підготували.

От і згодився Майчин талант один в один перемальовувати будь-що з готових зразків. Розривалася: зранку за партою позіхала, після обіду розмальовувала шкільні стенди, увечері пельмені ліпила. Та все мріяла: «Скоріш би сезон…» Ресторан, чайові, море… Заробить — тоді вже і за життя подумає. Ятку, може… З морозивом.

Атестат отримала за тиждень після того, як Вітка народила безбатченка Славка. Припхалася з ним до подруги.

— Вітко. З нас трьох тільки я школу закінчила.

— І що воно тобі дасть? — Вітка відірвала немовля від грудей, поклала до колиски, сховала в кишеню пачку цигарок. — Гайда на море… На наше місце. Бо за годину мама на роботу піде, до малого маю повернутися.

Курили на хвильорізі — а все не те. Лілька втекла, у Вітки молоко з грудей тече, мрії без крил — усі під ногами дрібними камінцями валяються, наче відібрали в мрій шанс. Туга хвилями.

— Тепер поїдеш із Генічеська? — спитала Вітка.

— Аби з тобою. І Лількою. Як мріяли. А так — куди? — пробурмотіла Майка, ніби без подруг усі шляхи їй — з Генічеська в Генічеськ.

— А малюєш… Могла б до цих… До художників якихось прибитися.

— Ти ж знаєш, не малюю. Тільки перемальовую з готового.

— І що з того? Може, і таке комусь згодиться.

— Куди я сама?

— І що робитимеш?