Читати книгу - "Шлях Срібного Яструба"

Щось свиснуло у повітрі, Атей машинально підніс Щит Таргітая, і декілька чорних стріл розтрощились об його поверхню. Атей помітив декілька вершників, які, кружляючи навколо помосту, стріляли з луків. Але поки Атей тримав перед собою Щит Таргітая, жодна стріла не могла вразити ціль.

Раптом коло ворогів на мить розірвалося. Нападники відсахнулися від коней, яких Орія погнала просто на них. Перелякані коні ставали на дибки, їх копита трощили кожного, хто намагався наблизитися до них. В руках Орії вже був довгий спис, який вона вирвала у одного з воїнів-мерців. Спис у її руках креслив коло, до якого ніхто не наважувався вступити.

— Сюди, на коней! — закричала Орія, побачивши, що вороже оточення ось-ось зімкнеться.

Атей на якусь мить завагався — між ним і найближчим конем була добряча відстань, але декілька стріл, що свиснули над головою, і ревіння воїнів-мерців, які лізли на поміст, немовби підштовхнули його у спину. Атей ступив декілька кроків назад і раптом побачив перед собою Гістаса — той стояв, хитаючись і тримаючи в лівиці кинджал Орії. Його очі, немов бездонні провалля, дивилися прямо на хлопця. Правою рукою Гістас повільно підіймав Руку Темряви. Атей закричав і, підбігши до краю помосту, стрибнув…

…Атею здалося, що він застиг у леті прямо над головами потвор. Всі звуки зникли, хлопцю здалося, що зараз він впаде прямо на гострі леза мечів. У хлопця перехопило дихання. Він щосили вчепився пальцями у Щит Таргітая і, немовби підхоплений якоюсь чарівною, незбагненною силою, опинився у сідлі.

Щит Таргітая спалахнув яскравим, пронизливим світлом, від якого кинулись врозтіч чорні воїни-мерці. Атей побачив, як Сагір увігнав сагарісу в груди потворного велетня у зотлілому одязі, який перся на поміст, розмахуючи окутою залізом палицею, всіяною довгими гострими шипами, і стрибнув з помосту на коня. Сагіру вдалося схопитися за гриву, і через мить він вже сидів у сідлі.

Засліплений блиском Щита Таргітая натовп мерців сахнувся врізнобіч, і троє вершників вихопились із оточення. Їх коні відразу зірвалися у відчайдушний галоп. Атей, пригнувшись до шиї коня, колотив його п’ятами по боках. Позаду почулися крики й пронизливий свист — більше двох десятків чорних вершників мчали позаду. Сагір вихопив із гориту лук і стрілу зі срібним наконечником, обернувся й вистрілив. Стріла вп’ялася у груди першого вершника, який накладав стрілу на тятиву. Вершник зронив лук і випав із сідла. Атей перекинув Щит Таргітая собі за спину і теж схопив лук і стрілу.

Цокотіння копит вибивало з кам’яної бруківки несамовитий дріб. Руїни будівель височіли над головами втікачів. Атей знову відчув себе замкнутим у лабіринті, де на нього повсюди чекали пастки.

Місто Мерців, яке зі степу здавалося безладною купою руїн, зараз немовби розросталося, поглинаючи нові й нові землі. Чорні зграї кажанів і галок хмарами кружляли над головами втікачів. Камінні завали раптом виникали на шляху схарапуджених коней. З усіх боків виринали чорні вершники, намагаючись відрізати шлях втікачам.

Атей у відчаї крутився у сідлі, намагаючись побачити вихід з цих клятих руїн. Нарешті він побачив пролом між стінами. За проломом темнів відкритий степ.

— Вперед! — крикнув Сагір, і вони помчали до рятівного виходу.

Атей пригнувся до шиї свого коня і вдарив його п’ятами. Кінь одним стрибком перелетів через залишки кладки. Атей випрямився, йому здалося, що його кінь зараз полетить назустріч обрію.

— Агов! — вихопився з горлянки хлопця переможний клич скіфських воїнів.

Раптом він почув десь зверху пронизливий моторошний вереск і підвів голову — стіни, повз які він пролітав, були вкриті, немов потворними наростами, примарними фігурами упирів. Декілька з них стрибнуло на вершників.

Атей ледь встиг підняти над головою Щит Таргітая.

Біля самої голови хлопця зблиснули довгі білі ікла. Потвора вчепилася пазурами у Щит Таргітая і з вереском полетіла під кінські копита.

Сагір одним ударом меча розсік навпіл упиря, який стрибнув на нього.

Через мить їх коні вже вихопилися на край пагорба.

Місто Мерців залишилося позаду…

Глава 8. Чорний туман

Кінь Орії трохи відставав. Атей озирнувся і з жахом побачив, що два упиря повисли на шиї і крупі її

скакуна. Швидко перебираючи лапами, вони намагались дістатися до дівчини. На сірій шкірі коня — там, де впивалися їх пазури, з’являлися цівки крові.

Атей і Сагір знову схопили свої луки. Дві стріли свиснули в повітрі, і упирі, наскрізь простромлені стрілами, впали на землю. Але поранений кінь Орії вже не міг бігти так швидко. Видно було, що сили швидко залишають його. А з пагорба, на якому знаходилося Місто Мерців, вже наближалася погоня.

Чорні вершники мовчки гнали своїх коней, розгортаючись широким півколом. Вони неслися швидко, немов їх коні летіли над землею, не торкаючись її копитами. Срібні краплі ранкової роси здіймалися вологим срібним пилом там, де пролітали їх коні.

Атей, Сагір і Орія виїхали на берег ріки й погнали своїх коней вздовж берега. Час від часу вони посилали свої стріли назад, і кожна зі срібних стріл вражала одного з переслідувачів. Але чорні вершники продовжували гонитву. Їх не ставало менше — навпаки, Атей бачив, як із землі виникали все нові й нові вершники, які приєднувалися до переслідувачів. На місці кожного вершника, враженого стрілою, з’являлося декілька нових.

Попереду Атей побачив високий курган. На його вершині височила кам’яна фігура. Втікачі виїхали на його вершину, і тут кінь Орії захропів, захитався і впав на землю.

— Тікайте, я затримаю їх! — закричала дівчина, схопившись на ноги. Чорне коло переслідувачів вже замикалось навколо кургану.

Атей і Сагір, не вагаючись, зіскочили зі своїх коней.

— Можливо, нам вдасться протриматися до перших променів сонця! — захрипів Сагір, ледь переводячи дихання. Він підійшов до краю кургану, вихопив стрілу з гориту й поклав її на тятиву. Атей і Орія встали поруч.

Чорні вершники наближалися. В сірому ранковому світлі вже досить добре можна було побачити їх кістляві, крейдяні обличчя із чорними проваллями замість очей і зотлілий одяг, який тріпотів на вітру, немов прапори примарних моторошних армій.

Сагір кивнув, і вони одночасно вистрілили. Три стріли, зблиснувши срібними наконечниками, одночасно свиснули у повітрі. Три чорних вершника, які вирвалися наперед, покотилися по землі, хапаючись кістлявими пальцями за пронизані груди. Один з них, хитаючись, підвівся, але чорна лава інших вершників миттєво накрила його. Злива