Читати книгу - "Україна — не Росія"

Але й це ще не все, і навіть не головне. «Поскольку жалованная грамота, — пише історик, — начертала только общие контуры войскового управлення, войско воспользовалось этим и уложило в них свои старые запорожские порядки». Дарована ж грамота була написана, нагадую, під диктовку Антона Головатого. Що ж вона дала козакам?.[13] На новому місці їм вдалося багато в чому відновити колишній запорізькій устрій — куренні селища — з їхнім самоврядуванням та адміністрацію округів, яка щороку поновлювалась, свій суд, своє духівництво, свої форми землевласництва. Сучасній людині важко собі навіть уявити, наскільки це було важливо для козаків, які вважали правильним і розумним тільки такий суспільний устрій. Окрім того, Чорноморське військо зберігло вільну внутрішню торгівлю та вільний продаж вина на землях війська; було підтверджене використання регалій Запорізької Січі — знамен, литавр, булав, пірначів. Звісно, відновлення повної незалежності козаків — тієї, що була за Богдана Хмельницького — було нереальним, і Головатий не міг не розуміти цього. Не ставлячи перед собою недосяжної мети, він досяг максимума того, чого можна було досягти.

Домагаючись свого, Антон Головатий, швидше за все, внутрішньо тішився над тими, хто бачив у ньому простака, не розуміючи, що це маска.

Напевне, він міг би прожити життя якось інакше. Будучи військовим суддею, він, безперечно, мав авторитет, і міг, наприклад, увести частину земляків за Дунай. Теоретично, він навіть міг би підняти їх на повстання проти ліквідаторів Запорізької Січі. І навіть рушити їх на Петербург — навряд чи з успіхом, але в такому випадку він би помер героєм (особливо в очах сучасних істориків). Він діяв інакше. На відміну від Горбачова, він не знав старого вислову: «політика — це мистецтво можливого», але володів цим мистецтвом, на мій погляд, краще того, хто цей вислів так часто на нашій пам’яті використовував.

Мені практично нічого не відомо про Антона Головатого, і я сподіваюсь не розчаруватися, дізнавшись більше. Він для мене (у рамках того, що мені про нього відомо) — одне із втілень українця. Упертість в ньому абсолютно несуперечливо поєднується із гнучкістю, хитрість — з розумом, почуття обов’язку — з прагматизмом, реалізм — із цілеспрямованістю, талант дипломата — із здоровим цинізмом (який можна назвати ще знанням людської вдачі), природне почуття гумору — з артистизмом. Те, що місію до Петербурга очолив саме він, — не випадково. Відновлення (у межах можливого) Січі було метою його життя. Історики повідомляють, зокрема, що за п’ять років до того, у 1787 році, він (разом зі старшинами Сидором Білим та Захарієм Чепегою) подавав відповідну петицію цариці у Кременчузі. Минулі століття багаті саме такими українськими діячами — рішучими, розумними та разом з тим по-доброму лукавими та завзятими. А ось у радянські часи, особливо ж після чисток 30-х років, головною рисою комуністичної еліти України зробилась спритна податливість. Уміння в дощ прослизнути між краплями... Для Москви мати справу з такими людьми, якими легко керувати, було одне задоволення. Я трохи торкнувся цього питання у книзі «Про найголовніше», і дехто образився на мене за такі слова: «Більшість українських чиновників вміли тільки казати “Слухаюся!” у відповідь на команди з Центру. Більш слухняної еліти, ніж українська, у Радянському Союзі не було». Як собі хочете, а я не готовий відмовитися від цих слів, тому що вони відповідають дійсності.

За всі післявоєнні роки мені відомий лише один яскравий виняток — Петро Юхимович Шелест. У нього були саме ті «гетьманські» якості, які я перелічив: був розумним, рішучим, лукавим, упертим, вболівав душею за своє господарство та свій народ. Напевне, його кар’єра закінчилася порівняно рано саме тому, що він був сином своєї землі більше, ніж це дозволялось за номенклатурним розумінням пристойності. Звичайно, посідаючи ті пости, які посідав, він не міг бути зовсім без гріха. Не один раз мені доводилося чути, що у 1968 році на засіданнях Політбюро ЦК КПРС він буквально вимагав від Брежнєва якомога скорішої окупації Чехословаччини, що він підтримав цькування роману Олеся Гончара «Собор». У цих та подібних питаннях він стояв на позиціях ідейного комунізму. Але у тому, що стосується економічних інтересів України, Петро Юхимович був твердим як скеля. Мало того, як «вірний ленінець», він намагався повернути до життя окремі напрямки довоєнної політики українізації, відійти від надмірного «інтернаціоналізму». Саме для нього Іван Дзюба написав своє дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Шелеста відправили на пенсію у 65 років, хоча для членів Політбюро не існувало верхньої вікової планки. Він прожив після цього ще 23 роки, до того ж п’ять останніх — коли вже існувала незалежна Україна.

За тотожністю імен мені згадується ще один Головатий, Ферапонт Петрович, з-під Пирятина, що на Полтавщині, особа, як то кажуть, незбагненна. Про колгоспи я знаю не з чуток, сам до 17 років був колгоспником. Збагнути, як це колгоспник умудрився під час війни, ще й двічі (у грудні 1942-го та через півтора року, у травні 1944-го) пожертвувати суми, достатні для побудови бойових літаків, мені бракує сил. Як же це потрібно було організувати господарство пасіки, щоб в умовах війни і при відсутності купівельної спроможності заробити такі страшенні гроші! Але не дарма, по-перше, його предку дали прізвисько Головатий (тямовитість іноді передається у спадщину), а по-друге, не випадково він був нашенський.

Насправді така унікальна людина не може бути типовою ніде, і я б напевне не згадав Ферапонта, якби він не був тезкою за прізвищем Антона. Згоден, українці мають господарську жилку, але ось біда: між цією жилкою та налагодженим прибутковим господарством настільки велика відстань, що й досі її мало хто подолав. Згоден я також із тим, що українці швидше дбайливі, ніж марнотратні, але, як показали останні роки, це все ж не найбільш яскраво виражена наша риса. Навіть господар власної справи, якому сам Бог велів якомога скоріше переходити на енергозаощадження, на економію у всьому, часто-густо зберігає технології, що лишилися йому від часів майже безкоштовної електроенергії та дармового тепла.

Ті, хто недолюблює українців (такі люди є, і це дивує — адже ми виражено позитивна нація, чи не так?), намагаються знайти у нас якомога більше недоліків. Але великого успіху ці пошуки не дали. «Найстрашніше», на що я натрапив, — епізод з книги одного політичного в’язня хрущовських часів, який пригадує, як його сусід по нарах, українець з Проскурова, отримуючи посилку, товаришів по нещастю не пригощав, а з’їдав усе, що йому присилали, вночі і ледве не під ковдрою. А я