Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 68
Перейти на сторінку:
темряві. А от білу сумку я, звісно, розгледів би. Може, Кікі сидить десь на стільці або на дивані?

Однак білої сумки я не бачив. Тільки щось безформне, схоже на зіжмакану білу тканину, лежало на стільцях і дивані. Я подумав, що це полотняні чохли абощо. Та коли підійшов ближче, то помітив, що це не чохли. Скелети! На дивані сиділи рука в руку два скелети, яким не бракувало жодної кістки. Один більший, інший менший. Сиділи в позі живих людей. Рука більшого спочивала на спинці дивана. Менший статечно склав руки на колінах. Здавалося, ніби ті двоє повмирали несподівано, нічого не помітивши, — і в незмінній позі перетворились у скелети. Вони начебто всміхались. І вражали своєю білістю.

Страху я не відчув. Чому — сам не знаю, але страху не мав. «Усе тут зупинилося», — подумав я. Зупинилось і більше не рухається. Як казав той агент поліції, кістки непорочної чистоти, що померли остаточно й безповоротно. І боятися їх нема чого.

Я обійшов усю кімнату. На кожному стільці сидів скелет. Усього — шість. Усі, крім одного, були в ідеальному стані й, видно, зробилися скелетами дуже давно. Вони сиділи на стільцях у таких природних позах, що начебто самі не помітили, як повмирали. Один скелет утупився в телевізор. Ясна річ, у вимкнений. Та все одно скелет (судячи зі зросту — мабуть, чоловік) не відривав очей від екрана. Неіснуючий зір, прикутий до неіснуючого зображення. Інший умер прямо за столом, на якому ще залишився посуд. А от що він їв, невідомо — страва перетворилася на білястий порошок. Ще один умер у ліжку. Його скелет був неповний — не вистачало лівої руки.

Я заплющив очі.

Власне, що це таке? Кікі, що ти збираєшся мені показати?

І знову почулося цокання каблучків. З якоїсь іншої кімнати. Та з якого боку — я не зрозумів. Здалося, начебто нізвідки, із жодного боку. Одначе мені стало ясно: ця кімната — глухий кут. Із неї нікуди не можна перебратися… Каблучки ще трохи цокали, а потім затихли. Натомість прийшла тиша — така густа, що подих перехоплювало. Я витер долонею піт із обличчя. Кікі знову випарувалася.

Я вийшов із кімнати, відчинивши двері, через які зайшов сюди. І коли наостанку озирнувся — побачив шість скелетів, що невиразно біліли в синюватій пітьмі. Здавалося, що вони от-от підведуться і заворушаться. А зараз тільки чекають, коли я піду. Досить мені піти, як спалахне екран телевізора, а на тарілки повернуться теплі страви. Я тихенько, щоб не заважати їхньому життю, зачинив двері, спустився сходами в порожній офіс. Там за цей час нічого не змінилося. Ніде ні душі. Тільки старі газети валялися на підлозі в тому самому місці, як і раніше.

Я підступив до вікна й подивився на вулицю. Як і перед тим, ліхтарі кидали на провулок своє білясте сяйво, а мікроавтобуси ті пікапи тулилися до тротуарів. Жодної людини я не побачив. Сонце вже зайшло.

І саме тоді на запиленому підвіконні я помітив клаптик паперу, завбільшки за візитну картку, а на ньому — сім цифр, написаних кульковою авторучкою, — очевидно, телефонний номер. Чорнило й папір були свіжі, не вицвілі. На звороті — жодного напису. Просто білий папір.

Я запхав папірець у кишеню і вийшов у коридор.

У коридорі я зупинивсь і знову якийсь час прислухався.

Але нічого не почув.

Усе завмерло. Абсолютна тиша — як у телефонній трубці з перерізаним дротом. Тиша глухого кута, з якого не можна вийти. Махнувши на все рукою, я спустився сходами вниз. У фойє першого поверху намагався розшукати адміністратора — хотів спитати, що це за контора. Та ніде його не знайшов. Я трохи почекав і за той час щораз більше почав турбуватися про Юкі. «Цікаво, скільки часу минуло, відколи я її залишив?» — спитав сам себе. Скільки — ніяк не міг угадати. Хвилин двадцять? Чи, може, година? Сутінки вже давно перетворилися на ніч. А я залишив її саму, м’яко кажучи, на найнебезпечнішій вулиці міста… «Так чи інакше, треба забиратися звідси», — вирішив я. Від подальшого перебування тут не буде жодної користі.

Я запам’ятав назву провулка й поспішив до автомобіля. З ображеним виразом обличчя Юкі дрімала на сидінні, слухаючи радіо. Я постукав — вона підвела голову й відімкнула двері.

— Вибач, — сказав я.

— Сюди приходили всякі типи. Щось верещали, у вікна гримали, машину розгойдували, — повідомила вона безбарвним голосом і вимкнула радіо. — Було дуже страшно.

— Вибач…

І тоді вона побачила моє обличчя. Умить її очі наче скрижаніли. Зіниці втратили свій колір і злегка затремтіли, як стояча водна гладінь, коли на неї падає листя з дерева. Губи заворушилися, стараючись висловити щось невимовне.

— Гей, де ви були і що там робити?

— Не знаю, — відповів я. Здавалося, ніби мій голос долинув невідомо звідки і, як цокання тих каблучків, розтанув у просторі. Я вийняв із кишені хустинку й повільно витер обличчя. Холодні краплі поту застигли на обличчі твердою плівкою.

— Сам не знаю. Власне, що я робив?

Юкі примружила очі й, простягти руку, торкнулася моєї щоки. М’якими, гладенькими пальцями. Не відпускаючи їх, вона голосно втягла носом повітря, ніби до чогось принюхувалась. Її носик ледь-ледь роздувсь і завмер. Вона не відривала погляду від мене, наче дивилася на мене з відстані одного кілометра.

— Там ви щось бачили, правда?

Я кивнув.

— Щось таке, чого не розказати. Чого не передати словами. Навіть якщо намагатися це зробити, ніхто не зрозуміє. А от я розумію… — Вона прихилилася до мене й легенько притулилася щокою до моєї щоки. Секунд десять-п’ятнадцять ми сиділи так, не ворушачись.

— Бідолаха, — сказала вона.

— Чому? — засміявся я. Сміятися не хотілось, але довелося. — З якого боку не дивись, я — звичайна нормальна людина. І загалом практична. І чого це мене так часто затягує в такі химерні історії?

— Справді, чому? — сказала Юкі. — Мене не питайте. Я — дитина, ви — дорослий.

— Правду кажеш, — погодився я.

— Але ваш настрій я добре розумію.

— А я ні.

— Почуття безсилля, — сказала вона. — Це коли вами крутить щось велике, а ви не можете нічого вдіяти.

— Можливо…

— У такі моменти дорослі люди напиваються.

— Це правильно, — погодився я.

Ми подалися в бар ресторану «Халекулані». Не біля плавального басейну, а в самому приміщенні готелю. Крім нас, у барі не було нікого. Я замовив мартіні, Юкі — содову з лимоном. Рідковолосий піаніст літнього віку із серйозним, як у Рахманінова, обличчям мовчки грав на роялі стандартний набір джазових

1 ... 25 26 27 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"