Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ключ від Королівства 📚 - Українською

Читати книгу - "Ключ від Королівства"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ключ від Королівства" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 69
Перейти на сторінку:
були прив’язані наші коні. Пастися тут ніде — і коні стояли, опустивши морди в мішки з вівсом.

— Гарольде… ти не помітив, що принц сьогодні дивний?

— Спробуй бути не дивним на його-то місці…

— А що у нього за місце?

— Він — принц, розумієш? Така посада. А він хоче бути королем. Хоча б у майбутньому.

— О-о, — від цієї думки мені стало млосно. — Він що… чекає, коли Оберон помре?

— Припини. Він порядна людина, любить батька… Але, звичайно, йому нелегко. Ще високості ці… від них будь-хто збожеволіє.

Ми підійшли до найбільшого багаття. Стражники мовчки посунулися, звільняючи нам місце.

— Що, панове-чарівники, — сказав вусатий, який не пустив мене вчора в шатро до Оберона. — Битву на Перевалі чули?

— Це не Перевал був, — заперечив другий, бородатий. — Там слони ревіли. Бойових слонів на Перевалі не було. Це — облога Кременя.

— Тихо! Знову…

Над табором прокотилася далека луна — було виразно чути тонкі ридання. Я затиснула вуха.

— А це я вже не знаю, що таке, — пробурмотів вусатий. — Розгром Городища, чи що? Швидше б змитися звідси. Я знаю одного хлопця, який отак сидів-сидів на кордоні — і дах поїхав…

— Ви як хочете, — сказала я якомога спокійніше, — а я йду спати. З мене на сьогодні досить.

* * *

Ми рухалися в темряві — жоден факел не міг її розсіяти. Я трималася однією рукою за кінський хвіст — це був кінь Гарольда. Другою рукою тягнула за вуздечку Сірого. Чи він мене тягнув. Він узагалі був сміливішим і кмітливішим за мене: раз у раз притискався боком до плеча, зігріваючи й підтримуючи, даючи зрозуміти, що кінець дороги близько.

Потім ми йшли — вервечкою — у густій хмарі, липкій і майже непрозорій.

А тоді хмара розсіялася, і я побачила, що всі ми — все маленьке Королівство — стоїмо пліч-о-пліч на неширокому кам’яному карнизі. Ліворуч — прямовисна стіна. Праворуч — провалля. Клубочиться якийсь бурий дим, пахне задушливо й бридко. Небо — темно-сіре, картонне, і навколо ані травинки, ані листочка. І нас так мало — жалюгідна жменька людей. Ми налякані, ми такі беззахисні…

Гарольд ткнув мене ліктем у бік:

— Приготуй посох.

— Що?

— Зброю виймай, а не «що»!

Я заметушилася, заплуталася в ремінцях футляра (посох був приторочений до сідла). Нарешті, виплутавши свою зброю, взялася за неї обіруч, мимохіть пригадала повчання Ланса: «Між набалдашником і правою рукою повинно вміщуватися один-два лікті…»

— Готова? — прошипів Гарольд.

Тієї ж миті в сіре картонне небо вдарив яскраво-білий промінь. Слідом за ним — червоний промінь. Гарольд, коротко зітхнувши, вдарив об камінь своїм посохом — із набалдашника вирвався синій промінь. Усі чекали тільки мене, мене — нездару…

Закусивши губу, я гепнула об землю посохом і… втрапила собі по нозі. Від болю виступили сльози, однак промінь — зелений, смарагдовий, веселенький такий — уже вирвався з двоколірного набалдашника й зринув у небо.

Білий промінь перетнувся з червоним. Синій ліг на місце їх зіткнення. Тремтячими руками я спрямувала зелений промінь в ту єдину маленьку цятку, де вже з’єднувалися білий, червоний і синій.

Спалах!

Вогненна куля, ніби квітка, розкрилася у нас над головами. Маленьке сонце освітило скелі й провалля: зник бурий туман, злагідніли тіні, мов язиком злизало жах і слабкість, що охопили мене, коли я побачила це страшне місце.

— Хай живе Королівство! — басом заревів хтось зі стражників.

І його крик вмить підхопили кілька сотень голосів:

— Хай живе Королівство! Хай живе Оберон! Хай живуть маги дороги!

Вогненна квітка поверталася і пливла, зігріваючи, тішачи й зміцнюючи сили, а я стискала посох, спрямований угору, і в цю мить відчувала ще й руки Оберона, Ланса і Гарольда.

Чого нам боятися?

Ми прорвемося. Ми дійдемо. Бо ми разом.

Розділ тринадцятий

Розвідка боєм

Увечері мене покликали на військово-дорожню нараду.

Майже всі вже спали, втомлені переходом у горах, над прірвами, крізь печерні тунелі й хисткі кам’яні місткі над безоднею. Я теж ледве стояла на ногах. Гарольд зміряв мене поглядом, простягнув руку над моєю головою:

— Оживи…

Очі мої відразу ж розплющилися, сон зник. Зате Гарольд помітно зблід.

— Тебе ж не просили, — сказала я з докором. І, спохопившись, додала: — Спасибі, звичайно…

Цього разу шатро розбили на узліссі. Дерева за контурами скидалися на ялинки, але з сірою і чорною хвоєю. Я торкнулася однієї гілки — фу! Голки були схожі на жорстке людське волосся. Ну й місцинка, скажу я вам!

І все-таки тут було гарно. Незвично й страшно, як на іншій планеті (фіолетове небо на заході… Волосаті ялинки, вершини скель, мов звернуті до неба носаті сердиті обличчя…), але все-таки гарно. І в животі в мене тоненько заспівала «мандрівна» струна. До далеких країн лежить наш шлях, десь там, на далеких берегах, народиться нове Королівство!

Військово-дорожня нарада цього разу проводилася в розширеному складі. Крім Оберона і нас, магів, там були присутні канцлер, комендант, принц і начальник варти. Усі вони по черзі говорили, проте слухати їх було зовсім не цікаво.

Комендант довго й нудно доповідав, скільки борошна, в’яленого м’яса, овочів і круп витрачає щодня караван, скільки вівса з’їдають коні, які ремонтні роботи потрібно провести найближчим часом, як зменшити витрати палива, скільки підків загублено, скільки дьогтю потрібно для возових осей і так далі. Канцлер, слухаючи його, все сильніше надувався й червонів, а потім закричав, що це головотяпство й шпіонаж, коні при такому пайку здохнуть з голоду через три дні, а якщо «його милість» не напоумиться, то здохнемо й усі ми.

Комендант не погодився, почав заперечувати й лаятися. Принц слухав із хворобливою увагою. Я скоса глянула на Оберона — той ледь помітно усміхнувся мені, мовляв, нічого страшного. Звична справа.

Нарешті начальник варти гаркнув на коменданта й канцлера і велів їм або замовкнути, або говорити по черзі. Сперечальники розійшлися в протилежні боки шатра, ну зовсім як боксери під час перерви між раундами, і звідти сопіли, зітхали, бурмотіли під ніс і обмінювалися сердитими поглядами.

— Що у нас із високостями? — запитав Оберон принца.

Той втомлено знизав плечима:

— Як я й казав. Стелла, Розіна й Ортензія поводяться як люди. Ну, іноді вередують. Але терпимо. Алісія і Філумена вимагають танців, розваг, тричі на день непритомніють, однак і це можна витерпіти. Але Ельвіра! їй доведеться затикати рота, замикати в кареті, усипляти… Я не знаю, що з нею робити, вона постійно сидить і бубонить, що все пропало, що ми загинули, навіщо ми залишили старий замок, тепер на всіх нас чекає жахлива смерть. Решта слухають її й заражаються, немов грипом, — починаються істерики, непритомніють… Ваша величносте, я прошу вас вирішити це питання,

1 ... 25 26 27 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключ від Королівства», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ключ від Королівства"