Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Печера 📚 - Українською

Читати книгу - "Печера"

373
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Печера" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 99
Перейти на сторінку:
різні боки…

Царни сильні, але слабшають од жаху. Чарівно слабшають. Аж до цілковитої покірності.

Він уже не йшов і не тік — він біг. Мчав, ледь торкаючись каміння подушечками лап. Там, у глибині подушечок, свербіли пазурі. Готові вистрілити й наскрізь пронизати живе м’ясо…

Зробити неживим.

За якусь мить він побачив силует — витончений, тендітний, красою своєю схожий на вапняні візерунки на стінах Печери. Переморгувались на стінах камені-самоцвіти, високо під стелею кружляли світляні жуки; повітря напоєне було запахом царни. Солодким, свіжим, зухвало теплим запахом.

Він зупинився на частку секунди — щоб якнайповніше насолодитися цією миттю.

А насолодившись, метнувся.

Тіло його працювало безвідмовно. Час розтягся. Уже висячи в стрибку, він бачив, як царна повільно повертає голову, як її мигдалеподібні, з поволокою очі раптом розширюються, втрачають вишуканість і стають круглі, як у барбака…

Опускаючись, він устиг піймати мить її страху. Слабкості. Кінця.

Потім був смак крові.

Потім світ скаламутився. Він справляв свято полювання, він був п’яний, він був тверезий, він був збуджений і спокійний, він був щасливий. Він був СОБОЮ…

Самоцвіти, лаковані кров’ю, стали ще гарніші. Він закинув назад закривавлену морду і вивергнув із себе клич — і знав, що від цього звуку, який нескінченно повторюється в закапелках та норах, сивіє зараз чиясь ніжна шерсть.

* * *

Раман сів на ліжку.

Клич лунав у вухах, решта губилася в імлі. Калатало серце, він підвівся. Тремтячими руками намацав у тумбочці флакончик з краплями, почалапав на кухню, відкрутив кран; вода здалась огидно теплою і з металевим присмаком.

Що зі мною, подумав він збентежено.

Повернувся в кімнату. Сів на розбурхане ліжко — як же він метався вві сні!.. Помацав пульс, торкнувся лоба. Усе нормально, все гаразд, сьогодні в нього буде вдалий день, усе вийде, все побачиться в сонячному світлі, можливо, сьогодні до нього прийде та сама довгоочікувана ДУМКА…

Царна.

Він підскочив на ліжку, знову помацав пульс. Царна — це рідкісна й чудова здобич. Піймати царну — добрий знак…

Він знов устав. Натяг спортивні штани, засунув ноги в капці, сів коло телефону; довго згадував номер — аж нарешті збагнув, що його не знає й ніколи не знав. Ніколи й не питав…

Він набрав довідкову; додзвонився з п’ятого разу, попросив незвично запобігливим, солоденьким голосом:

— Будьте ласкаві, телефон Паули Німробець… Адреси, на жаль, не знаю.

Телефоністка чесно шукала — потім засмучено повідомила, що знайти номер за такими даними неможливо. Ймовірно, власником телефону Німробець записано когось іншого.

Раман подякував. Якийсь час сидів, бездумно втупившись у запилюжений паркет; потім вийняв нотатник. Ось, режисер телебачення пан Мирель…

— Добрий день. Пане Мирель? Раман Кович турбує…

На тому кінці дроту здивувались і зраділи. І запевнили, що передача в роботі, надані матеріали дуже вдалі і буквально з дня на день…

— Пробачте, ваша асистентка… Паула Німробець. Коли вона поверне касети?

Здається, Паулин шеф не мав до неї особливої шани. У його голосі з’явилася обережність: власне, на першу ж вимогу пана Ковича…

— Я не вимагаю, я просто прошу прискорити, як то кажуть… Можу я поговорити з Паулою Німробець особисто?

Пауза.

Авжеж, задумливо відповіли у слухавці. Паула Німробець передзвонить сьогодні ж… Негайно…

— Даруйте, а вона вже на роботі?

Раман скоса глипнув на годинник. Дев’ята ранку.

Слухавка попросила дозволу хвилиночку поміркувати; прислухавшись, Раман уловив уривки далекої розмови. Йшлося про те, що Німробець, як завжди, спізнюється…

— Алло, пане Кович… Її ще немає. Можливо, вона зранку була у фільмотеці… Я їй накажу зателефонувати вам одразу, як з’явиться…

— Вибачте, — Раманові плювати було, що подумає про нього пан Мирель. — Ви не могли б мені повідомити її домашній телефон?

Знову пауза. Цей Мирель, очевидно, вирішив, що непутяща Паула досягла-таки в житті успіху — закрутила голову панові Ковичу…

— Безперечно, — слухавка, затинаючись, продиктувала телефон, очевидно, звірялася з записами. — Ще щось, пане Кович?

— Ні, дякую… бажаю успіхів у роботі і розраховую найближчим часом…

— Так, так, безумовно…

— Так, дякую…

— Так, так…

Раман урвав серію ввічливих «такань», стукнувши пальцем по телефонному важелю. І зразу ж, перевівши дух, набрав телефон Паули Німробець.

Гудок.

Раман міцно заплющив очі. Еге, серце нагадує, і краплі не помагають… Зараз слухавку візьме її зарюмсана мати… чи з ким там вона живе. «Сон її був глибокий»…

Його пересмикнуло. Він згадав смак крові — Паулиної крові…

Паулиної?! Він що, все-таки ВІРИТЬ?!

Ніколи було перевіряти, чи є в неї залисинка на грудях… чи вже заросла. Шерсть у царни відростає швидко…

Гудок, ще гудок — шостий, сьомий…

Раман розплющив очі. Йому було соромно. Він соромився свого страху.

Гудок…

Нікого немає вдома. Все.

Він поклав слухавку. Пройшовся по кімнаті, як був, у самих штанях, вийшов на балкон. Прохолодний травневий ранок вологим вітерцем лизнув його за плечі, торкнувся голого живота — він аж зіщулився; внизу, на перехресті вулиці Кленів та вулиці Надії, розгорталося ранкове життя. Люди йшли у своїх справах, і цей звичайний, діловий ритм трохи протверезив гарячу голову режисера Ковича.

З ним відбувається щось дивне. З ним відбувається щось ненормальне — на світі ж повно царн… Ще тиждень тому, якби він пережив у Печері таку пригоду, то підхопився б з ліжка, мов щасливий хлопчик, і бурхливої енергії йому б вистачило щонайменше на місяць…

Самотня жовта кульбаба у квітковому ящику гойднула жовтою головою. Під балконом проїхала вздовж вулиці Кленів непримітна світла машина з емблемою Робочої глави на даху й на дверцятах…

Гримнув телефон.

Тобто він тихесенько задзвонив, проте Раманові здалося, що від його звуку зараз посиплеться зі стелі тиньк. Він залетів у кімнату, ледь не розбивши балконні двері, зірвав слухавку:

— Алло!!

Злякане мовчання.

— Алло, я слухаю!..

— Це… пан Кович? Це я, Паула Німробець…

Раман сів. Прямо на підлогу: вуха його спломеніли. З радості чи з сорому.

— Привіт, Пауло.

— Ви просили, щоб я подзвонила?

Цікаво, що їй наговорив той Мирель… І як він при цьому на неї дивився.

— Так, Пауло… Як у тебе справи?

Збентежене мовчання.

«Пауло, я дуже радий вас чути», — «Вибачте, пане Кович, але я молода симпатична дівчина, а ви старий противний цап… Чи доречне ваше залицяння?»

Він усміхнувся своїм думкам.

— Пауло, принесіть мені касети. Назад.

— Сьогодні?..

— Можна завтра… Але принесіть, добре?

Пауза.

— Добре… Принесу… А більше нічого не сталося?

— Нічого. Бувайте, Пауло, — він повісив слухавку й цілу хвилину сидів на підлозі, міркуючи й насвистуючи під ніс невизначено-бравурну пісеньку.

* * *

Цілий ранок Паула провела перед

1 ... 25 26 27 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Печера"