Читати книгу - "Останній заколот"

— Так, — підтримав його Чолганський, — за врятування Росії можна заплатити будь-яку ціну.

Микола Прокопович посовався на стільці, та заперечувати не став. Зрештою, все правильно, та й платити доведеться не з власної кишені. Ця думка остаточно заспокоїла Василенка-старшого, й він мовив вагомо:

— Не заперечую!

Вакар задоволено потер руки. Взагалі, руки в нього весь час рухалися, як у диригента, допомагали мислити, відтворювали хід думок. От і зараз Микола Платонович підвів вказівного пальця, закликаючи до уваги, й мовив:

— Нам слід, панове, обміркувати й таку важливу проблему, як створення друкованого органу організації. На одному з перших засідань в Центрі дії висловлювалася думка про випуск журналу в Москві, але… Самі уявляєте, що таке нелегальне видання: приміщення, шрифти, верстати, я вже не кажу про добір абсолютно надійних поліграфістів… Крім того, московська організація Центру дії ще тільки в стадії створення, до речі, цими днями я їду туди, щоб налагодити справу. Отже, ми відмовилися від видання журналу в Совдепії і прийняли рішення випускати його в Парижі.

— Слушна думка, — сказав Смирнов. — Але чи вистачить у вас матеріалу, щоб журнал став бойовим?

— Сподіваємось на вас, панове. І зокрема на ваш літературний талант, Павле Петровичу. Журнал має носити пропагандистський характер і висвітлювати всі аспекти російської дійсності. Основні статті мусять бути написані тут, саме вами, панове, з залученням вагомого ілюстративного матеріалу. Тобто слід бити більшовиків місцевими фактами.

Микола Прокопович поморщився і зауважив:

— Ну гаразд, напишу я статно, а як переправити до Парижа? Звичайною поштою небезпечно, на кордоні листи можуть перлюструватися, крім того, поки лист дійде… Втрачається оперативність…

— Це питання продумане нами, — заперечив Вакар. — Існує відлагоджена система зв’язку між Києвом та Парижем, яка дісталася нам у спадок від такого геніального конспіратора, як Борис Савинков. У Києві мешкає повноважний представник Центру дії, він суворо законспірований. З ним підтримуватиме зв’язок лише один з Київської групи, той, кого ми сьогодні оберемо головою вашої організації.

— Згоден, — кивнув Василенко-молодший. — Ми, соціал-демократи, колись потерпали від порушення правил конспірації. Добродій Чебаков може засвідчити це, чи не так, Сергію Михайловичу? Тобто ми самі своєю неорганізованістю та легковажністю полегшували діяльність охранки, а тепер маємо такого серйозного супротивника, як ЧК, чи ДПУ по-нинішньому. Однак справа не в назві: хрін від редьки не солодший.

Чебаков кивнув.

— Маю повідомити шановне товариство, — вів далі Вакар, — що кілька днів його перебування в Києві не минули марно. Проведено переговори про організацію груп Центру дії ще з вельми поважними особами, а також з нашими молодшими колегами. Небезуспішні переговори, принаймні, вже зараз можна сказати про створення молодіжного осередку. До того ж, досить впливового й компетентного. І прошу всіх присутніх, звичайно, в міру можливостей кожного, залучати до діяльності Центру дії надійних і відданих нашій справі людей. Хочу наголосити: ідеї Центру дії мусять знайти широкий відгук у серцях прогресивно настроєної інтелігенції і, принаймні, посіяти сумнів у душах тих, хто схиляється до совдепів.

— Вашими б вустами та мед пити, — сказав Чолганський. — Але як журнал потраплятиме до цих прогресивно настроєних інтелігентів? До речі, як він називатиметься?

— Розповсюдження журналу стане однією з найважливіших акцій молодіжної групи, — пояснив Вакар. — А назву друкованого органу визначати вам, панове. Ви — фундатори журналу, ви — його майбутня автура. Прошу, хто має пропозиції?

Запала тиша.

— Чаю… — попросив Микола Прокопович. — Надійко, налийте мені чаю.

Надя взяла чашку, почала наливати.

— Журнал виходитиме російською мовою? — запитав Чолганський.

— Звичайно, він розрахований також на московську та пітерську інтелігенцію.

— А якщо назвати його “Отчизна”? — запропонував Смирнов. — Широко й вражаюче!

— Яка “Отчизна”? — заперечив Микола Прокопович. — Більшовики зараз горлають про радянську вітчизну… Ні, панове, давайте назвемо наш орган “Новью”, коротко й сердито, принаймні, у цьому слові є наша орієнтація. Так би мовити, чекання соціальних змін.

— Згоден, — підтримав Вакар.

— Не заперечую, — погодився Смирнов, хоча й не дуже охоче: неприємно, коли твоя пропозиція не проходить.

— Отже, “Новь”! — рука Вакара піднеслася і впала різко й рішуче, як у аукціоніста, що продав товар. — Залишається обрати голову групи, точніше, координатора дій. Пропоную Сергія Михайловича Чебакова, він має досвід організаторської роботи — йому й карти в руки.

— Хай буде так, — перший погодився Василенко-старший, хоч і відчув укол ревнощів. Проте швидко прикинув: зараз йому головування ні до чого, воно додасть обов’язків та відповідальності, доведеться контактуватися з людьми Бакара, брати участь в організації лінії зв’язку. “Тут і з депеушниками можна зустрітися, — подумав, — а це, звичайно, ох як небажано!” — Так, не заперечую, — сказав, — кращої кандидатури не бачу.

— Нема іншої пропозиції? — все ж трохи погрався в демократію Вакар. — Отже, панове, матеріали й статті до “Нові” передаватимете через Сергія Михайловича, вся Інформація до вас потраплятиме також через нього. І буде він для всіх нас не Чебаковим, а Сергеевим, прошу забути його справжнє прізвище. Ваша організація абревіатурно називатиметься КОЦД, тобто Київський обласний Центр дії. Підписувати ж усі матеріали, що йтимуть в Києва до Парижа, слід іменем “Катя”.

— Маємо розв’язати, панове, ще одне питання, — подав голос Чебаков. — З’ясувати для себе й поставити остаточно крапки над “і”. Бо живемо не в Москві і не в Тверській губернії, а в Києві, і це питання обов’язково виникне, хочете чи не хочете цього: наша програма відносно Малоросії, чи, вибачте, України. І наше ставлення до самостійників-петлюрівців та всіх інших. Шановний наш господар був навіть міністром у Скоропадського, от і хотілося б знати його точку зору.

Микола Прокопович насупився: цей колишній царський прокурор надто прямолінійний, нема в нього гнучкості, яка притаманна справжньому політикові, нащо згадувати гетьманщину? Невже не зрозуміло: кожен антибільшовицький уряд має право на існування, і він у принципі не заперечував би проти самостійної України з центром у Києві. Проте якщо вдасться повалити більшовиків у глобальному масштабі, чому не сісти в Москві чи навіть у Петрограді? Приємніше й масштабніше: так би мовити, на неозорих просторах від Балтики аж до Тихого океану. На секунду аж перехопило подих: величезна держава, котру так скрупульозно збирали царі,— і уся під ним, Василенком, і його прізвище буде навічно вписане в скрижалі історії!

Микола Прокопович багатозначно постукав пучками по столу.

— Федерація!.. Я бачу майбутню Росію як федерацію, До якої увійдуть Україна з Білорусією. На рівних. Решта, Грузія чи Вірменія, ще Середня Азія з її національним конгломератом, решта — вторинне й має бути підпорядковане головному ядру слов’янства!

Мовивши таке, подумав: “А далі побачимо. Далі — як бог дасть. Вдасться взяти владу