Читати книгу - "Острів Смерті"

Чи то священик мені малому розповідав, чи то я, підрісши, в книжці вичитав, що в пеклі ростуть дерева з мечовидним листям. Коли грішники, переслідувані чудовиськами, забігають у той ліс, з вершин дерев до них озиваються ошатно вдягнені красуні: „Ходіть сюди! Нам доля веліла покохати вас!” Грішники, зваблені ними, дряпаються вгору, натикаючись на гостре, як меч, листя, та коли досягають вершини, то красуні раптом опиняються під деревом, і тоді бідолахам доводиться, ранячи тіло, спускатися вниз. І начебто так триває десятки тисяч років. Того вечора ця давно забута розповідь ураз спливла мені в пам'яті. „Що сталося? Чому так пізно?.. — озвалася напівсонна Токіко, але я не відповів.— Обніміть мене…” — попрохала вона, та я грубо відштовхнув її. Я прислухався до спокійного дихання Токіко, а в моїй уяві, наче привид, з'явився її образ і разом з тим згадалася легенда про красунь у пеклі, на вершинах дерев з мечовидним листям. І чого все це мені згадалося? Може, тому, що я думав: коли вже мені судилися муки пекельні, то я згоден, що б гостре, як меч, листя шматувало моє тіло, аби лиш я бачив кохану жінку і чув її голос. Десь тиждень тому у світлі електричної лампочки на ґанку я на мить побачив її силует, схожий на привид, але та мить здалася мені вічністю. Я навіть подумав, що за неї варто заплатити пекельними муками. Однак мить пройшла, і я дременув. Показатися їй на очі — такої ганьби я б не пережив. От які страшні випадки трапляються у житті!

Ті дерева з мечовидним листям у пекельному лісі, певно, мають якийсь зв’язок із спогадами мого дитинства, коли я з матір'ю знайшов притулок при храмі, а поряд жила гарненька дівчинка на рік чи два старша за мене. Я часто грався з нею в маму й тата, у квача, в крем’яхи і бігав наввипередки. Дай боже пам'ять, як же її звали? Для мене вона була просто Аа-тян. Повнощока, ясноока, спокійна дівчинка. На просторому дворі храму росло чимало дерев, та виділялася з-поміж них густолиста павлонія під келіями. Була вже пізня осінь, бо, пам'ятаю, частина листя облетіла. Я сказав Аа-тян: „Давай поліземо удвох на це дерево”. Не наказував, а лише переконував, що з його вершини далеко видно. Аа-тян відповіла, що боїться. „Тоді я перший полізу”, — промовив я. Звиклий лазити по деревах, я швидко — з гілки на гілку— добрався майже до самої вершини і звідти подивився вниз на Аа-тян. Вона приклала долоню до чола, щоб захистити очі від сонця, і гукнула: „Зараз же мені спускайся вниз!” — „Краще ти дряпайся сюди!” — відповів я, махаючи ногами й поглядаючи на її звернуте догори безпорадне обличчя. Нарешті Аа-тян зважилась і вчепилася руками й ногами за стовбур, але крізь листя її не було видно. Я чека-чекав, а тоді розхвилювався. „Аа-тян!” — закричав я, та голосу вона не подавала. „Може, мені тільки здалося, що вона полізла на дерево, а насправді пішла кудись інде?” — подумав я. Від надмірного переживання мені перехопило подих, і я швидко поповз униз. Незабаром під собою я побачив, що розчервоніла Аа-тян прилипла до дерева, але ніяк не може видертися нагору. „Аа-тян!” — вигукнув я, та в наступну мить мої ноги ковзнули, а руки випустили гілку, і я каменем полетів на землю.

„Таке мале, а закохалося” ,— кепкувала мати. Священик зареготався — наче пекельне чудовисько. Лежачи на постелі, від болю й сорому (за що — я так і не знав) я заплющив очі, а в уяві все ще бачив звернуте догори чарівне обличчя Аа-тян і жовте листя павлонії навколо неї, що зі свистом падало вниз. „Ти таки потрапиш у пекло!” — прорік священик. Цікаво, саме тоді він розповів мені про пекельні дерева з гострим, як меч, листям чи ні? Більше нічого я не можу пригадати, бо все це було так давно, тоді я ще не відрізняв добра від зла, не знав, що таке гріх і кара. І тільки одне не забувається — як мати скаржилася мені: „Всі чоловіки погані. Всі вони негідники”. Тоді я, малий, думав собі: „Якщо всі чоловіки негідники, то і я поганий, бо я теж мужчина”. „Чоловіки негідники тому, що ошукують жінок”,— пояснювала мати. Бідолашна, це вона передбачила, що я стану таким же.

Аа-тян дивилася на мене своїми чарівними очима з-під дерева.

Вона пронизувала мене своїм поглядом, виступаючи силуетом на тлі електричного світла, та я стояв у темряві і вона не могла мене розгледіти.

Здається, я трохи задрімав; коли залізеш отак під теплу ковдру, то нічого більше не хочеться, і це найголовніше. Казати правду, мені жінка не потрібна, я міг би найняти окрему кімнату на чотири з половиною татамі в багатоквартирному будинку, спати, вставати, варити собі їсти й не мати зайвого клопоту, жити весело, як заманеться, і не вислуховувати чужих настирливих порад. Та нічого в мене не виходить. Чому? Річ у тім, що для такого чоловіка, як я, не здатного до чесної праці, жінка — засіб існування. Я живу тим, що обманом прибираю до рук її гроші. А так чим би я прогодувався? Та це не все. Є ще одна річ, яка кидає мене до жінок: самотність. Коли я залишаюся на самоті, мене відразу опановує нестерпне почуття самотності і тоді мені будь-що потрібна жінка; а що в неї можна поживитися, щось вихитрити — це приходить згодом, спочатку ж вона потрібна мені для того, щоб розігнати самотність, ось чому я біжу до одної, поживу з нею, а потім згідно з планом переходжу до іншої і навіть гадки не маю, щоб утішатися самотою. От, наприклад, сьогодні я добре висплюся до полудня, напишу листа Токіко і, взявши валізу, перейду до Юкіе. „Невже таки приїхали? Яке щастя! ..” — радітиме вона, кидаючись мені назустріч. Це, однак, не означає,