Читати книгу - "Муссоліні"

На цьому етапі його революційне кредо було подвійним: детермінізм марксистського походження і замішаний на синдикалізмі волюнтаризм. Він був упевнений у майже фізичній невідворотності, в історичній обумовленості революції, але водночас переконаний у тому, що для становлення соціалізму потрібен певний релігійний ривок, моральна свідомість, потужний емоційний поштовх. Зовсім не теоретик за покликанням, він опинився між теоретичними полюсами Маркса та Сореля або Маркса та Ніцше (більш-менш свідомо коливаючись між ними) у впевненості, що деякими історичними процесами через їхню неминучість повинна керувати політична еліта, яка усвідомлює власну функцію та історичну місію.

Згодом він дедалі більше еволюціонував у бік сповненої ідеалізмом і активізмом «релігійної» концепції соціалізму (за власним визначенням), в якій усе менше місця залишалося для матеріалізму та детермінізму, а ключову роль, як завжди, відігравали критика парламентаризму (а отже, політики в ліберально-конституційному сенсі), реформізму (як форми класових поступок) і буржуазного духу (цю думку він висловив в їдких примітках на сторінках «Avvenire del Lavoratore» від 1909 року: буржуазний дух взірцево уособлювали образи спекулянта – «типового продукту буржуазного суспільства», лихваря – «ворона, що стежить за небіжчиками буржуазного суспільства», бонвівана – «типового продукту суспільства та корумпованих класів, що загнивають», чиновника, титулованого аристократа, порядної пані та серйозного чоловіка, останній – справжній «соціальний баласт» з огляду на те, що «цивілізація є справою так званих одержимих!»)31.

Однією з характерних рис Муссоліні як соціаліста-рево­люціонера була неповага до ідеологічної ортодоксальності, а також схильність до розриву шаблонів і нонконформізму – згодом ці чинники стануть типовими рисами фашистської ідеоло­гії. А в ті роки вони проявлялись у «рейдах», які Муссоліні неодноразово здійснював на табір буржуазної та антисоціалістичної культури: йдеться і про захоплені читання «філософії сили» Ніцше (якій він присвятив великий нарис у 1908 році, що з’явився в трьох частинах у газеті «Pensiero romagnolo»), і про підвищену увагу до новітнього соціологічного вчення від теоретика елітизму Вільфредо Парето (чиї лекції він, імовірно, відвідував улітку 1904 року в Лозанні), і, врешті-решт, про проект інтелектуальної та моральної реформи – він доволі швидко відчув важливість цього проекту, що надихав неоідеалістів, згуртованих навколо «La Voce» зусиллями Джузеппе Преццоліні, з яким він установив контакт у січні 1909 року і який зіграв визначну роль у процесі переосмислення основ соціалізму під кутом зору неоідеалізму, чим Муссоліні й займався, зокрема, протягом 1912–1914 років.

Муссоліні вирушив до Швейцарії 9 липня 1902 року, маючи на меті «випробувати долю»32 після того, як зазнав фіаско у спробі знайти стабільне місце роботи за фахом, тобто як викладача початкової школи (на декілька місяців він отримав тимчасову посаду в містечку Гуальтьєрі Емілія). Він остаточно повернувся до Італії наприкінці 1904 року, маючи за плечима багатий життєвий і політичний досвід, скромний ідеологічний багаж і поки що дуже нечіткі плани на майбутнє. Від січня 1905-го до вересня 1906 року він виконував військовий обов’язок. Потім працював викладачем у Толмеццо (Фріулі), в Онельї (Лігурія), певний період у Романьї, де він пройшов атестацію як викладач французької в середній школі. За дорученням Лучьо Серраті (молодшого брата Джачінто Менотті) він на невеликий термін прийняв керівництво газетою «La Lima», соціалістичним органом друку невеличкого лігурійського містечка. Згодом, у липні 1908 року, повернувся до Предаппіо, саме вчасно, щоб взяти участь у жорстких сутичках між селянами-пайовиками та батраками, що впродовж усього літа розбурхували уяву форлійця.

Під час наступного перебування в Трентіно, від 6 лютого до 26 вересня 1909 року, працюючи секретарем Профспілкової палати Тренто та редактором щотижневика «L’Avvenire del Lavoratore»33, Муссоліні все глибше втягувався у жерло боротьби та визначався зі своїм покликанням журналіста та професійного політика. Представляючи себе новим товаришам по партії, він сформулював таку мету: «руйнування сучасного суспільства»34. Впродовж цих місяців, проведених поруч із Чезаре Баттісті, з яким він співпрацював у редакції «Il Popolo», він (усе ще рішучий інтернаціоналіст) мав змогу ознайомитися з «національним питанням» та іредентизмом[26]. Важлива річ – саме тоді він удосконалив свої полемічні здібності у суперечках із «клерикалами» (серед яких молодий Альчіде Де Гаспері) та трентінськими лібералами.

По завершенні цього періоду Муссоліні повернувся до Форлі, позаяк був вигнаний із Трентіно на вимогу австрійської влади, і саме тоді він починає відігравати провідну роль у лавах італійського соціалізму. В січні 1910 року він очолив щотижневик «Lotta di classe», орган форлійської соціалістичної федерації, секретарем якої його було призначено. Дуже жорстка антиклерикальна й антимілітаристська стилістика, сповнена агресивності та войовничого духу, насамперед проти місцевих республіканців, гарантувала молодому диктаторові (який тим часом став кореспондентом «Avanti!» у Форлі) великий обсяг продажів газети та певний політичний консенсус. У жовтні того ж року він узяв участь у міланському національному з’їзді ІСП, на якому об’єднався з революційною меншістю, що її очолили, між іншим, Костантіно Ладзарі та Франческо Чіккотті. Муссоліні виступив на з’їзді як делегат форлійської фракції з невеличкою (радше невиразною) промовою, в якій жорстко атакував реформістську більшість у керівництві та розкритикував поведінку парламентської групи. Після з’їзду в Мілані, який він назвав «великою марною академією»35, його антиреформістська непримиримість призвела до підтримки (без особливого успіху) виходу революційної фракції з партії, «щоб не бути причетними до подальшої неминучої дегенерації» та «щоб відібрати у реформістів сили: моральні й матеріальні»36.

23 березня 1911 року під час формування п’ятого уряду Джолітті лідер «правих реформістів» Леоніда Біссолаті вирушив до королівської резиденції на Квірінале для консультування з королем і цим жестом викликав палку полеміку всередині самої ІСП. Цього разу Муссоліні дійшов до проголошення автономії соціалістичної федерації Форлі. Він надіслав керівництву партії телеграму доволі сухого змісту: «Ліквідуйте джоліттівського, монархічного рояліста Біссолаті, якщо ні, п’ятдесят секцій форлійської Федерації вийдуть з партії»37. Автономію було одностайно ухвалено 11 квітня форлійським відділенням і 23 числа того ж місяця більшістю голосів провінційної федерації. Але коливання національних керівників революційної фракції та відмова виходити з партії з боку інших федерацій унеможливили керований Муссоліні розкол і звели нанівець його мрію подарувати життя новій революційній соціалістичній партії.

У вересні 1911 року він залучився до демонстрацій проти війни у Лівії, якої прагнув уряд Джолітті і до якої з прихильністю ставилися