Читати книгу - "Тільки разом"

— І все-таки, якої ти про мене думки? — запитала Кет. — Як би ти мене схарактеризував?

Андре ненадовго задумався.

— Фантастична, — нарешті відповів він. — Сонячна. Затишна. Чиста. Прекрасна.

— Ооо! — радо засміялася дівчина. — Скільки хороших слів!

— Хороші слова — для хороших людей, — посміхнувся Андре.

Хлопець дістав із шафи чистий одяг і чомусь забарився.

— Ти… Ти можеш? — Андре виразно подивився на Кет.

— Що можу?

— Відвернутися!

— Навіщо?

Скули Андре спалахнули.

— Я вже дорослий. Хіба ти не бачиш?

— Ти такий, як і завжди! — засміялася Кет. — І тобі нема чого соромитися!

Андре посміхнувсь у відповідь і зняв сорочку. Темні кучері впали на білі плечі. Промінь світла виразно окреслював його м’який профіль, тонку шию й підтягнутий торс. Андре був доволі худим, але гнучким і сильним. Кет вірила й не вірила своїм очам — перед нею стояв цілком сформований юнак, прекрасніший за всіх людей, яких їй доводилося бачити. Андре зняв ремінь і, посміхаючись, подивився на подругу. В очах хлопця зачаїлася така темна, запаморочлива глибина, що Кет не витримала й відвернулася. Краса Андре виявилася занадто приголомшливою, щоб зараз сповна нею насолодитися. Дівчина вирішила не дивитися на сонце, щоб остаточно не осліпнути.

«Тепер я бачу, що ти дорослий», — подумала Кет і великим зусиллям волі погасила дивне тепле відчуття, яке починало зароджуватись у животі.

Невдовзі після того, як Андре виповнилося 15 років, батьки, стурбовані його постійним спілкуванням із невидимою Кет, знайшли для хлопця психолога і після дводенної сварки таки вмовили його навідатися до мсьє Деказа.

Звичайно, позбавлятися від невидимої подруги Андре вирушив разом із Кет. Друзі дісталися Монпарнасу, зайшли до триповерхового будинку з невеликими віконцями, Андре постукав у двері. Відчинив високий худий чоловік у бежевому костюмі.

— Доброго дня! Ви Андре?

— Вітаю! Так, це я.

— Я — мсьє Деказ. Будь ласка, проходьте, сідайте на софу. Бажаєте трав’яного чаю?

— Ні, дякую! Чесно кажучи, хочеться скоріше почати і скоріше закінчити!

Психолог сумно посміхнувся.

— А це вже залежить від багатьох факторів! Як мені пояснила мадам Леруа, ваші проблеми мають давню історію. А перекреслити свою історію зазвичай складно!

— Він вважає тебе божевільним? — набурмосилася Кет. — Зовні не схожий на ідіота!

— Уважаєте, я — божевільний? — посміхнувся Андре.

— Ні, я так не вважаю.

— Тоді навіщо все це?

— Я хочу зрозуміти причину такого специфічного стану.

— Специфічного стану чи психічного розладу?! — подалася вперед дівчина, уп’явшись очима в лікаря.

— Коли ви кажете «специфічний стан», ви маєте на увазі «психічний розлад»?

— Саме поняття розладу передбачає, що внутрішню цілісність людини порушено. Ви не схожі на душевнохворого.

— Звісно, не схожий! Нехай спробує пошукати когось адекватнішого й розумнішого! — вигукнула Кет, підхопившись із крісла.

— Дякую! — ледь помітно почервонів Андре, опускаючи очі.

— Це просто констатація факту! — широко посміхаючись, відмахнулася Кет.

— Це просто спостереження! — знизав плечима психолог. — Але ми маємо з’ясувати, для чого Вам Кет. Хто вона?

Андре кинув швидкий погляд на Кет. Дівчина уважно дивилася на друга, застигнувши впівоберта перед вікном. У її позі читалося напружене очікування.

— Я вже казав: Кет — мій друг. І янгол-охоронець.

Дівчина посміхнулася, обхопивши плечі руками.

— Які її функції?

— Підтримка. Заохочення до соціально корисних дій. Моральний контроль. Захист.

— Супер-Его, — констатував лікар.

— Якоюсь мірою. Але вона існує! Ви вірите, що вона існує?!

— Я — реаліст. Я вірю фактам, — стомлено посміхнувся Деказ. — Сьогодні я повірю, що у вас є янгол-охоронець, завтра — що мсьє викрали інопланетяни, післязавтра — що мадам бачила в шафі метрову гусінь. Навіщо мені вірити в усе це? Що це мені дасть? Щоб допомогти вам, мені необов’язково вам вірити. Просто мені треба з’ясувати, що у вас, молодий чоловіче, соціофобія, мсьє перехвилювався, втративши фірму, а мадам банально перевтомлюється й має зачаєний страх перед шафами, бо в ранньому дитинстві брат сильно налякав її, вистрибнувши в темряві з шафи.

— Соціофобія? — перепитала Кет, наморщивши носа, ніби це слово мало неприємний запах.

— Соціофобія, справді? — ледь посміхнувся Андре.

— Так, я так думаю. Кет — ваш посередник. Ваш щит. Кет — дипломат, який не дозволяє вам відкрито розпочати самовбивчу війну проти несправедливого й нелогічного довколишнього світу.

— Я не збираюся з ними воювати! — гидливо піджав губи Андре. — Мені до них байдуже!

— До кого — до них?

— До людей.

— Ви боїтеся людей?

— Ні!

— Тоді чому ви вживаєте займенник замість звичної загальної назви? Зазвичай люди вживають описові назви на позначення того, чого вони бояться.