Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

Туполєв знав: поки фахівці будуть наводити довідки, він зможе поспілкуватися з колегами з приводу тієї ж таки справи Хайдарова. Може, це прізвище, чи журнал «Українська жінка», чи фармацевтична фірма «Золотий корінь» із загадковим генеральним директором Аркадієм Риковим уже фігурували в якій-небудь справі, що її вів хтось із його колег?

Була ще одна причина, з якої він мало не біг до цього відділу. Тут працювала прекрасна дівчина Таня, яка дуже подобалася Туполєву. Але, на жаль, у Тані був наречений. А Володимир не зважувався зазіхати на особисте життя і щастя інших. От і залишалося тільки ходити в комп’ютерний та милуватися тонкими зап’ястями Тетянки, її учнівськими кісками і сором’язливою усмішкою.

— Ага, Володя завітав. Ласкаво просимо! — проревів якомога гостинніше Сашко, який заступав відсутнього начальника відділу. — А то від середи тебе не бачив, я вже думав — образився.

— Та чого на тебе ображатися? — відмахнувся Туполєв, посилаючи водночас повітряний поцілунок Тані, та сів у своє улюблене крісло.

Таня тихо привіталася: «Здрастуйте, Володимире Ігоровичу», — усміхнулася і потупила очі.

— Пошукай, будь другом, у своєму каталозі оцих персонажів, — Туполєв розклав фотографії на столі перед величезним, як гора, Сашком.

Хайдаров і Риков в Алупці. Хайдаров і троє дуже сумнівних чолов’яг у спортивних костюмах. Хайдаров і молодий патлатий музикант. Хайдаров і чоловік у незвичайній хутряній шапці на тлі якоїсь засніженої гори.

— Отакої, — скривився Сашко. — Це мені тепер сканувати, потім чекати три години, а ти в курилці тим часом теревені правитимеш? Я буду твоїх бандитів шукати, а ти Танечці моргатимеш?!

— Олександре, тобі ж за це зарплату платять, — Володимир вийшов у курилку.

Там було несподівано тихо. Тільки Валерій, з яким Туполєв був знайомий ще з інституту, зосереджено димів.

— Де б ще побачилися, — ворухнувся він, побачивши Володимира. — Працюємо через двоє дверей, а зустрічаємося раз на тиждень. Та й то, в курилці.

— Сьогодні, певно, той самий раз, — Володимир міцно потис колезі руку.

— Ловиш рибку в мутній водичці комп’ютерного? Чим зараз займаєшся? — поцікавився Володимир.

Валерій заклопотано зітхнув.

— Чим і ти, Володю. У мене чотири справи, причому дві з них — очевидні «висяки». Ну а ти тут чого?

— У мене охоронця одного боса в п’ятницю електрошокером почастували. І, уяви собі, на смерть.

Був учора в нього на роботі та, знаєш, дотепер до тями прийти не можу. Як кучеряво люди живуть! Хочеш глянути? Може, кого-небудь знаєш?

І Володимир простягнув Валерію пачку фотографій.

Валерій мовчки переглядав знімки, апатично похитуючи головою. Аж раптом на хвилину задумався, потім відкинув сигарету і довго розглядав фотографію Хайдарова з кучерявим музикантом, повертаючи її то так, то сяк. Нарешті його прорвало:

— Еге! Ось цього піжона із сережкою я знаю!

— Де він? — мимоволі вихопилося у Туполєва.

— Де… На цвинтарі. У неділю був похорон, — остудив запал колеги Валерій. — Його звуть, а точніше, звали, Максим Гуняковський. Моя справа номер три. У середу виїжджав із Мерабом на огляд. А поруч із ним, я так розумію, твій джигіт, якого електрошокером?

— Так, Алік. Тобі такий у протоколах допитів не траплявся?

— Не пам’ятаю, але перевірити можна. Зайдемо до мене, подивимося. Узагалі, цікаве кіно виходить. Твого у п’ятницю, мого — у середу. Обох на тижні. Правда, мого просто вперіщили обухом сокири, а потім у ванні утопили. У принципі, не бачу ніякого зв’язку.

— А що в тебе конкретно?

— Та нічого, — сплюнув Валерій. — Терпіти не можу акуратних убивць. А цей саме з таких. Працював у рукавичках, навіть перевзувся перед тим, як зайти до квартири. У мене тільки випадкові сліди. Кросівки «Рібок», розмір тридцять дев’ять і п’ять. І все. Сусіди нікого не бачили і нічого не чули. Ну а що в тебе?

— А в мене поки порожньо. Мій теж з акуратних — тільки клаптик трикотажу знайшли. Відправили на експертизу, результат буде сьогодні по обіді. Але зате мій свідок сказав, що на дачу до вбитого, котру він наймав для інтимних зустрічей, де його, власне, і знайшли у суботу, приїжджали двоє постійних гостей. Якась жінка і хлопець, за описом схожий на цього…

— Максима Гуняковського, — уточнив Валерій, закурюючи сигарету. — Тоді слідству все ясно.

— А мені поки нічого не ясно.

— Тоді я тобі поясню. Максим і Хайдаров могли перебувати в інтимному зв’язку. Принаймні, Мераб мені ще в середу сказав, що наш гірський орел не з тих, хто комплексує в інтимних питаннях. Ти розумієш, про що я?

— Та певно… А що ще Мераб сказав?

— Що Максим — наркоман зі стажем. Уживає героїн. Що убили його, коли він був під кайфом і нічого не тямив.

— А от Хайдаров нічого такого не вживав. Аналіз крові ще учора вдень зробили. Зате його босом був фармацевтичний магнат, такий собі Риков. А де фармація — там, сам розумієш, і наркотики.

— Послухай, може, передамо цю справу, поки не пізно, в управління боротьби з наркотиками? Бо дуже у відпустку хочеться. Усе-таки два роки вже не був. Родичі в Одесі зазивають, хоч би на тиждень, — жалісливо зачастив Валерій.