Читати книгу - "Прибутні люди"

—Більше!

Через кілька днів Василько знову питав:

—Як ви думаєте, бабусю, три відрі вже є?

—От як завтра ще призбираєте, то вщерть три буде.

—Ущерть?..

—Та любісінько.

—Якби той придурок не ганяв, ми б уже під зав’язку намолотили, — казав Василько.

—А я так уже розбігався, бабусю, що ніскілечки не відстаю од Василька, — хвалився Гриць.

—Було б з чим бігати, а то тільки почнеш збирати, а його вже й несе лиха година, — казала Марія зовсім по-дорослому.

Вечорами дід натомлено сідав на призьбі й сидів непорушно так до глибокої темряви. Баба не чіпала його, бо він не любив, коли до нього пристають з чим-небудь о цій порі, і сердився. Малеча ганяла на леваді. Поволі темніло, з левади видно було, як хата кожної миті яснішає білими стінами. Над хатою висіло прочахаюче небо в густих зорях. Дід кошлато дивився на ті зорі, ніби читав якусь мудру книгу, розкриту для всіх, та не всім зрозумілу. Василько тихо сідав поряд з дідом на теплу глиняну призьбу, складав руки на коліна так, як і дід, і теж дивився на зорі, на рукав Росі, весь розшитий золотими узорами неба. Десь далеко-далеко на оболоні, аж, мабуть, коло самої Росави тріпотіла червоняста цяточка багаття. Певно, коней у нічне вигнали пастухи. Василько уявив, як вони сидять кружкома цієї земної зірки під зоряним наметом чорного неба й про щось гомонять. Може, про смішне, а може, про страшне, загадкове й туляться один до одного і всі разом до цієї цяточки світла, відчуваючи на своїх ламких плечах важку темряву. Василькові схотілося туди, в той гурт хлопців.

—Наробився? — не скоро озивається дід Йосип.

—Не так наробивсь, як набігався.

—Усе ганяється той придурок?

—Та ганяється. І що воно таке, дідусю, настало на світі? Приорюють тут же, на очах. Воно ж пропаде зараз. Ні, проганяє і все.

—А вони кінці ховають од начальства. Начальство проїжджатиме, гляне з-за скла — люди ходять, збирають колоски. Значить, що? Погано підгребли. Ну, і хвоста накрутить нашому начальству.

—Живий хліб у землю закопують. Хіба не гріх?

—Ах ти, мудрець, — поклав дід Василькові долоню на голову. — Гріх та ще й який. Тільки ж люди тепер не бояться ні тучі, ні грому.

—Ну, Бог же колись їх покарає за це?

—Він уже карає засухою.

—Так це всіх. А щоб тільки винних?

—А ти не вчи Бога, — гріх, — сказав дід. — Один Бог усім нам судія. Думаєш, ми не грішні? Сказало начальство комуністичне: «Бога нєт, роби, що хоч. Убивай, ріж, розоряй, якщо в когось більше добра, ніж у тебе. Ніякого тобі суду Божого не буде». Мужик і повірив, стерво прокляте! Баби ще трохи держаться, не всі обрізали коси та подалися в комсомолки, а на мужика нашого гидко й дивитися стало. У бригаду було вийдеш на наряд — лайка, матюшня стоїть, наче в арештанську роту попав.

—Такі, як оцей Забейда дурний?

—А від кого ж Забейда набрався? Від старших. А наші батьки лихим словом рот не поганили. І ти не погань, Васильку. Хай лаються, кому так уже припекло, а ти нашою лагідною людською мовою говори. Бог любить людську мову, вона угодна йому, як молитва.

Василько слухав рівний дідів голос, що линув крізь темряву. Слухав і вірив кожному слову.

…Наприкінці літа Іванові заплатила громада за череду пуд пшениці й двісті карбованців. Дід приніс клумачок із внуковим заробітком, поставив поруч мішечка, куди ізсипали вимолочене з колосків.

—Ану, зважте, дідусю, — попросив Гриць. — У кого глевкіше буде. Дід підважив у руці колоскове зерно.

—Ти диви! Важче, — сказав дід.

—А що! — вигукнув Гриць.

—А двісті карбованців? Що, вони нічого не важать? — спитав Іван.

—Подумаєш. Якби не Забейда, отоді б ми помірялися, — сказав. Василько. — У нас би й на тисячу карбованців затягло!

Пізньої осені видали дідові й матері на трудодні теж менше, ніж нам’яла малеча з колосків. Та й дали ж! Одного посліду нагребли з току, там і пшениця, і жито, і ячмінь упереміш із половою.

—Оце тобі й живи, як хоч. Сніг їж, а талою водою запивай, — сказала мати.

Були ночувальники з Полтавської сторони недавно, розказували, що в них по колгоспах зовсім нічого не дали й не обіцяють.

—А по залізниці пруть ешелонами нашу пшеничку на Захід.

—Тьфу ти! — вигукнув дід Йосип. — Знову, як і перед війною. Кому ж тепер?

—По газетах пишуть, що неврожай у Чехословаччині, Румунії, Угорщині, Польщі, Фінляндії. От ми й виручаємо їх.

—Ага, нашим життям виручають.

—Кому наше життя болить? — сказав дядько Тарас, який обов’язково приходив на розмову з ночувальниками. — Ви ж недавно з фронту, бачили, як там нас берегли. Як яструб курей.

—Та берегли. Нас, лівобережців, у Дніпро кинули в сорок третьому, на плацдарми. Ні обмундирування, ні зброї. «У бою добудете». Ага, наламали ми соняшничиння, взяли напереваги і вперьод! Здалеку, мовляв, дурний німець подумає, що проти нього йдуть автоматники. Ех, він же як уперіщив по нас, пелюсточки не зосталось! Мене пораненого на другий день санітари найшли.

—Вас у Дніпрі витопили, а нас, правобережних, хто під німця в окупацію попав, по великих операціях кинули. Багатьох вилокшили в Корсунь-Шевченківській операції. А я попав у Яссо-Кишинівську катавасію. Нас сунули в бій, як і вас, у домашньому, і теж голіруч. Під вечір напакували нами долину, загнали тисяч зо дві. Чо-о-рно стало від нас. А німчура й додивився, розвідник їхній погув-погув