Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

В березні 1917 Тимчасовий уряд було скасував політичне заслання. Та ненадовго, бо в двадцяті роки його поновила Радянська влада. І тут вже не ізолювали, а винищували цілі верстви населення: духовенство і буржуазію, інтелігенцію, військових, а на черзі були незліченні «вороги народу» і «шпигуни». І в позасудовому порядку, без ніякої прелюдії.

А спецтабори — то взагалі окрема тема. І створили їх геть не для того, аби злодії могли спокутувати свою провину, розкаятися й повернутися до нормального життя. Уряд мав на меті відокремити засуджених від будь-якого спілкування з рідними, із зовнішнім світом, тобто заховати їх за потворним муром із забуття, жаху, брехні і невідомості.

Що там, за тим муром, відбувалося, тільки самі в’язні і знали: мізерна продуктова пайка, важка понад силу робота, відсутність медичного догляду, знущання охоронців. Довго прожити за таких умов вдавалося одиницям. Більшість гинула чи від голоду, чи від хвороб, чи, як було несила терпіти, вкорочували собі віку.

Тільки після смерті Сталіна потроху ці кляті табори почали зникати.

Друга світова вже скінчилась, а Сталін ще був живий. Тоді стане більш зрозуміла розмова двох товаришів у нещасті.

Доля звела обох в Магаданській області, на урановій копальні, що залюбки для робіт використовувала в’язнів таборів НКВС.

В тьмяному світлі знесилені люди в робах і в касках з ліхтарем на лобі видовбували багату на уран породу, що невпинно їх вбивала.

Поряд працювали Франц та звичайний російський парубок із звичайним російським ім’ям: Микола.

Ледве-ледве перекриваючи голосом стукіт кайла та рипіння лебідки, Франц сказав приречено:

— Все, це кінець.

— Припини себе заздалегідь ховати. Зимою, воно, звісно, скрутно. А ось прийде весна, а згодом — літо! — Це Микола намагався підбадьорити товариша.

— Не дотягнути мені до весни. — Франц зайшовся кашлем. Прикрив рота рукавом спецівки. На рукаві залишився згусток темної крові.

— Ти посидь трохи. — Микола будь що намагався допомогти товаришеві. — А я і в твій кошик породи накидаю.

— Припини. Помітять — запроторять до карцеру. А це зимою певна смерть.

На щастя, почувся стукіт у рейку.

Микола сказав з полегшенням:

— Все, кінець зміни. Ходімо-но.

І вони пішли до кліті[31], перелізли через край, стоячки доїхали до верху, аби сяк-так помитися, посьорбати порожню баланду і хоч на деякий час забутися тривожним сном в холодному бараку.

Цього вечора все було, як завжди, окрім сну. Всі в’язні спали. Тільки Франц і Микола сиділи на нижчих нарах, тулячись один до одного й накрившись однією ковдрою.

— Слухай-но, Миколо, — озвався Франц. — Я на цьому світі вже не пожилець.

— Ти це припини! — перебив товариша Микола. — За життя треба чіплятися будь-що. Може, тобі через хворобу термін скоротять або ж амністію об’являть…

— Мені вже несила чекати нагоди. Та й навіть якщо випустять з-за ґрат — я підпаду під указ про постійне поселення. Тобто за межі області ані носом. А то додатковий строк — двадцять років. А хто мене на роботу візьме? Судимого? За п’ятдесят четвертою? В війну хотів потрапити в армію — не взяли за віком. Мені ж тільки п’ятнадцять виповнилося. Подався в партизани. А після війни хто там розбирався? Підпав під окупацію, ще й німець! На двадцять років одразу! — Франц помовчав. — Краще б тоді ж і розстріляли.

Микола хотів щось сказати, та Франц нетерпляче перебив його:

— Зачекай, дай доказати. Поки є сили.

Перевів дихання. Повів далі:

— А в тебе і строк менший, і здоров’я краще. То ти можеш добутися до моєї домівки.

Микола здивувався:

— До твоєї? Чого б це?

— Ти ж казав, рідних в тебе не залишилося — бомба в будинок влучила.

— Так. Але до чого ти ведеш?

— Тож тобі однаково, куди прямувати після звільнення! — Франц не спитав, а сказав ствердно.

— Поки що я сиджу тут поряд. І строк у мене чималенький — десять років, — гірко сказав Микола.

— То ти підпав під загальний гребінець. Чи правий, чи винний — менше ніж десять років не отримаєш. Але ж ти сам казав: може амністія, може ще щось… Так от, в мене на батьківщині заховано скарб. Знайди його. Як хто в селі залишився з моєї родини — поділися. А як ні — бери все собі. Хай хоч комусь він принадиться.

— А ти, часом?… — почав було Микола і на півслові замовк.

— Ти не думай! Я не грабував. То один покидьок заховав, хотів з ним втекти за кордон. А я в нього конфіскував і переховав.

Франц дістав зім’яту коробку з-під цигарок, закашлявся.

Микола сказав співчутливо:

— Ти б не курив так часто.

— Не збираюся. Я тобі тут план намалюю. Тільки слухай уважно — скарб заховано в катакомбах під селом… Я намалюю. Намалюю сірниками, аби виглядало, наче просто коробка брудна. А ти запам’ятай прізвище моїх рідних: Ульмани.

Франц почав слинити по одному сірники і малювати вологою сіркою. Микола озирався по сторонах і слухав не надто уважно.

Франц закінчив і перепитав:

— Все запам’ятав? Ну то тримай. Не загуби. І прощавай.

— Тобто, підеш спати?

Франц усміхнувся якимось своїм думкам:

— Можна і так сказати, — відповів він