Читати книгу - "Право на пиво"

— Ну… спочатку напиши заяву в Раду Розвитку. А там подивимося. Але я нічого, Борю, не обіцяю…

«… розглянувши прохання громадянина Об’єднаної Росії Сергієнка Бориса Івановича про вживления йому повторно чипа збору інформації і беручи до уваги, що Сергієнко добровільно зняв із себе свій чип і не був під контролем 126 діб, що перешкоджає всебічній, повній і об’єктивній оцінці його життя, Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет постановляє: у проханні відмовити».

«Ну ні, хлопці. Ви так просто від мене не відчепитесь».

«Всесвітній суд з прав людини, керуючись принципами гуманності і презумпції невинності, тобто вважаючи, що оскільки за той час, коли громадянин Об’єднаної Росії Сергієнко Борис Іванович був поза контролем, за ним ніяких негативних учинків помічено не було, отже, їх таки не було, а також, виходячи з того, що в жодному міжнародному законі не забороняється повторне вживлення чипа збору інформації і керуючись демократичним принципом: «Що не заборонено, те дозволено» постановляє:

1. Зобов’язати Об’єднаний центр Репродукції Людини вживити громадянинові Об’єднаної Росії Сергієнку Борисові Івановичу чип збору інформації;

2. З метою усунення виявленої прогалини у Законі «Про Репродукцію» Всесвітній Суд з прав людини рекомендує Раді Розвитку Організації Об’єднаних Планет заповнити цю прогалину. При цьому Суд вважає, що повторне вживления чипа збору інформації після його добровільного видалення варто заборонити як таке, що суперечить положенню про повний і об’єктивний аналіз життя конкретної людини. Тому справу громадянина Об’єднаної Росії Сергієнка Бориса Івановича проти Ради Розвитку Організації Об’єднаних Планет юридичним прецедентом вважати не слід».

«Якщо й існувала обхідна дорога в безсмертя, то вона закрилася, пропустивши одну людину — мене. Втім, я її ще не пройшов».

І був вітряний осінній ранок. Борис Іванович здійснював свій майже щоденний моціон: залишив машину біля підніжжя гряди і з рюкзаком за плечима піднімався на гору. Там, на горі, він звично довго стояв, притулившись до самотньої сосни. Потім, витягнути з рюкзака пляшку «Оболоні», насолоджувався світло-коричневим, з веселими пухирцями газу і піни напоєм. Але цього разу попити пивця йому не довелося. Ще піднімаючись, він зауважив, як стемніло небо і посилився вітер. А коли піднявся на вершину гори, то опинився просто перед неосяжним простором почорнілого неба, покресленого блискавками. Обтяжене вологою, воно все щільніше пригорталося до землі.

«Буря, скоро буде буря!» — Бориса Івановича охопило хвилювання. Синоптики вгадали. Точно передбачили бурю. Мряка стрімко накочувалась на нього. Туга хвиля повітря притиснула до сосни. Борис Іванович глянув на годинник. «За хвилину з’явиться тихоокеанський експрес». Зненацька пролунав тріск, і могутня сосна стала звалюватися йому на спину. «Господи, зараз же експрес! І якщо дерево упаде на нього, то…», — людина закричала, намагаючись зусиллям спини і ніг затримати падіння дерева. Крізь шум і свист вітру почувся гул по зав’язку набитого пасажирами експреса, що стрімко мчав назустріч лиху. Людина кричала… і тримала. Дерево, нарешті віджбурнувши легку людську плоть, стало падати униз. Дві руки намертво, у замок вчепились у щепи зламу. Секунда, друга… Останнє, що побачили людські очі, перш ніж людина з маху впечаталася у валун на краю обриву, був хвіст врятованого експреса, який поринав у тунель. «Устиг». Далі темрява…

День Веселощів — єдиний день на рік, коли відключаються «наглядачі», пульсував феєрверками, карнавалами, музикою і веселим галасом людей. У порожньому кафе сиділи двоє. Двоє старих.

— Ну як, Борю, очуняв? Як рука?

— Так собі. Ескулапи особливо і не старалися. Навіщо? За тиждень усе одно читати «Бути чи не бути». А потім, мені вже зовсім не буде потрібна стара потрощена рука в купі з захаращеною печінкою, підтоптаним серцем та іншими проіржавілими органами.

— Ну, проіржавілою твою голову назвати важко.

— Голова вже теж туго міркує.

— Нічого собі туго. Таке придумала, що навіть Велику Дитину обдурила, — сказавши це, Ігор Миколайович спокійно зробив ковток кави.

За вікнами кафе гримів салют, і спалахи різнобарвних вогнів поперемінно надягали на співрозмовників червоні, сині, зелені маски.

— Щось я тебе не розумію, — на лиці колишнього програміста з’явилася червона маска, його руки стислися в кулаки.

— Борю, спокійно. Я твій друг — це перше. Зараз День Веселощів. У всіх чіпи відключені. Тож про нашу розмову ніхто ніколи не довідається. Це друге. І третє: це я переконав Раду Розвитку затвердити вердикт Великого Комп’ютера.

— А Рада була проти?

— Дехто казав, що справа із сосною й експресом підозріла, і необхідна ретельна перевірка.

— А ти?

— Я сказав: якщо Рада проголосує проти, коли Великий Комп’ютер сказав «так», то це кине величезну тінь на Раду. І так забагато незадоволених, коли Рада говорить «так» для окремих знаменитостей, яким Машина сказала «ні». А тут простий звичайний громадянин, а йому Рада — «ні». Усі говоритимуть, що приберегли місце для когось… гм… значнішого. А вибори до Ради, між іншим, не за горами.

— Як ти зрозумів, що я все це підлаштував?

— У молодості ми обидва займалися важкою атлетикою.

— То й що?

— Борисочку, ти єдиний із усієї нашої секції не кричав, коли виштовхував купу заліза нагору. А під сосною закричав.

— Ну, це не доказ. Мало чого було в молодості.

— Борю, я не Великий Комп’ютер і розслідування не проводжу. Я дуже радий, що ти пройшов. Мені просто муляє звичайна цікавість — як ти зумів перехитрувати цього Великого Засранця?

— Та все