Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 100
Перейти на сторінку:
однієї частини голови в другу, чи Карпову солдатську вечерю – картоплю з салом з одного зуба на другий, бо в його роті більше не було чим жувати.

Карпо ж усе розповідав про свого Григорія, яким пишався, мов рідним онуком. Хотілося детальніше розказати про Георгіївські хрести – найпочеснішу нагороду Російської імперії, яку завжди шанували. Зробити наголос на тому, що нагороджували винятково за конкретний подвиг. А таких подвигів у Гриця було так багато, що й не перелічити: під час бою взяв у полон ворожого штаб-офіцера; командуючи на передовій взводом, відбив атаку ворожої роти; організував масову втечу з полону; не раз здобував у розвідці важливі відомості. І це далеко не все.

– Хоча й любить він високо задерти голову, але то у нього така звичка, сам по собі завжди був простим і справедливим. Навіть не зізнався мені, що з сімнадцятого року стали нагороджувати Георгіївськими хрестами за «приговором роти», тобто враховуючи думку простих вояків. Оце за таким «приговором» у нього останні два. У солдатському середовищі ці хрести стали цінуватися вище, ніж за представленням командира. А про свою трирічну війну сказав так: «Хіба про все можна розказати? Але й пригадувати не хочеться».

Доводив і далі, який він відчайдушний, сміливий і безстрашний воїн. І так він змальовував ті фронтові картини, неначе поряд із Григорієм біг в атаку на складно облаштовані окопи противника, перетинав відкритий простір перед ровом, різав колючий дріт, який трьома рядами захищав високі насипні вали, дряпався нагору, а потім стрибав у траншеї, у той час як по ньому стріляли із різних видів зброї.

– І спробуй залишитися живим, коли в руках лише простенька гвинтівка, – перевівши дух, ледь доказав Андрону.

– Невже? І з такою зброєю Росія хотіла перемогти? – навіть старий козак дивувався, який у своєму житті чого тільки не бачив. – Не кажуть про таке. Замовчують. Більше про Антанту та різні союзи. Стверджують, що не було такої держави, яка б не виступила у цій війні на чиємусь боці, тому й назвали її Великою, а ще Світовою.

– Так-так, – любив Карпо з такого починати, коли діло доходило до важливого висновку. – Виходить, що Росія у цій війні не перемогла, а Григорій переміг. Вона вкрай виснажилася, а він повернувся сильним і з великими нагородами.

Андрон уважно на нього дивився, ніби не все розумів. Він завжди намагався так розкласти почуте, щоб самому зрозуміти, а тут, як не крутив, питань усе одно залишалося багато.

– Чи комусь незрозуміло було, що основний фронт між Німеччиною і Росією буде? Замовчують і про великі кошти, які цар напередодні війни перерахував на рахунок новоствореної Ліги націй? Мабуть, вирішив головним миротворцем бути, тому й грошей не пошкодував. А там хтозна… Не кажуть правди зараз, хоча й раніше не говорили її простому люду, – усе смикав свого сивого оселедця. – Дожився до того, щоб якась купка бунтівників відібрала у нього владу! Але то про них, – махнув рукою у бік сходу, – а нам саме час скористатися їхнім безвладдям, – це він про Українську Народну Республіку. – Тепер можна сказати: велика імперія помилилася, коли думала, що вже давно з українця зробила малороса. А й ні – він знову відродився. Бач, як буває: починали з одного, робили друге, а вийшло зовсім третє. Вийшло таке, чого ніхто не очікував. Мабуть, Господь, поглядаючи зараз на землю, усміхається. Неначе все зробили своїми руками, але хіба б таке самі зробили?! – він аж очі примружив від задоволення.

Андрон покрученими пальцями розгладжував довгі вуса – і нічого, що вони вже давно не чорні, у своїх грудях він відчував молоду душу, яка неначе умивалася не мертвою, а живою водою. Йому навіть говорити не хотілося, як не хочеться інколи вилазити з цілющого джерела після далекої дороги.

– А що, виходить, недарма Андрон проміряв своїми кроками цю землю від заходу й до сходу, проспівав тисячу псалмів і дві тисячі дум, аби люди не забули, хто вони є! Скажеш: неправда? – здається, більшого щастя в його житті не було.

– Так-так, – знову кахикав Карпо, бо його сива пакля на голові аж сторчма стояла. – І як тобі вдається все так звести? – дивувався талантові товариша. – Воно й раніше так було: краще за тебе ніхто не виведе.

– Це все дорога, друже. Йдеш і думаєш: і так, і сяк його, а дні біжать. З часом і сам собі дивуєшся, неначе познайомився зовсім з іншою людиною.

Він би міг і двадцять таких один за одним поставити, і точно сказати, коли який народився, – але як усі вони вміщалися в одному, такому старому і негожому, й сам осягнути не міг. Усе розказавши, сів та задумався. Було й раніше: стане мов воскова статуя, і не чіпай його в таку хвилину, і не кажи йому, бо він нічого не чує. Тож затих і Карпо, а в тиші й він може щось почути. Цього разу хтось спокійно й тихо повідомляв, що Григорій був його останнім завданням на цьому світі. Він навіть не стрепенувся і не схопився з місця, а спокійно почав підбивати підсумки свого життя. Із великого лантуха різних подій одні викидав, інші залишав, аби основне донести на суд Божий. А вірному товаришеві Андрону до своїх розповідей ще хотів додати: як і прийде наступного разу в цю хату смерть з косою, то відстрочки в неї Карпо більше не проситиме. Нехай веде на постійне проживання туди, куди він заслужив. Однак його неслухняні вуста і не збиралися розтулятися. «То невже він тут ще потрібний?» – надумавши, зрадів, мов дитина. Навіть дзвони в голові затихли, які вже калатали на цілу округу, аби всім сповістити, що старий Карпо нарешті представився. – Потрібний… – і він повторив те слово, яке було просто магічним, бо й козаки зі старого портрета усміхалися, і навіть Спаситель з ікони.

4

«Ось я тебе покатаюся з червоними! Ще про Бахмут не забули, а вони знову таке влаштували. Я тебе нап’юся горілки! – Настя мало не бігла дорогою, та все свого Акима лаяла. – А клявся, що ти чесний червоноармієць, що й такі там є, – пригадувала його слова та на залізницю поглядала, яка, здавалося, і не збиралася до неї наближатися. – Склади з горілкою вони знайшли, про які ми ніколи не чули. І що то значить москальський нюх – поряд із нами

1 ... 25 26 27 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"