Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

А диктор веде далі: “Того дня було так багато загиблих, що не вистачало навіть пального, щоб спалити трупи, які почали швидко розкладатися…”

Такого не забути ніколи, й це дає відчути голос магнітофонного екскурсовода, який, на відміну від авторів райдужного проспекту, все ж називає нам точну адресу винуватців атомного страхіття.

Навіть вологої японської осені дуже спекотно на площі біля музею Миру, де високо в небо злітають схожі на низки перлів струмені водограїв. Чорняві малюки годують у холодку пальм голубів, вітер колише паперові журавлики. Закохані, не помічаючи нікого, горнуться одне до одного, продавець запрошує купувати морозиво, на річці біля “атомного будинку” катаються у човні любителі прогулянок. І над цією тишею, в якій ледь чути потріскування полум’я Вічного вогню, раптом лунає низький звук. Це до темного, масивного дзвону в парку напроти споруди, що пережила атомне бомбардування, знову підбігли діти. Раз-другий шарпонули за мотузку, прив’язану до колоди, що править за язик дзвона, і над площею звучить реквієм.

Нікому з відвідувачів цих священних місць не забороняється вдарити у великий дзвін Хіросіми. Навколо темної бронзи — білі, жовті, чорні руки. Великі, мозолясті, й зовсім маленькі, дитячі, до яких, доки є життя на планеті, тягнеться кожна мати, кожен батько, щоб захистити їх від біди, й на хвилину не замовкає дзвін Хіросіми, тривожно нагадуючи всьому світові, що в багатьох куточках планети все ще є сили, які намагаються знову розпалити смертоносний атомний вогонь. Саме проти цих сил, відзначали під час зустрічі з членами нашої делегації звичайні японці й прогресивно настроєні керівники міст, заводів, фабрик, виступають миролюбні кола в усьому світі, провідне місце серед яких займає Радянський Союз. І тому подальше зміцнення дружніх відносин з такою країною, як СРСР, незважаючи на часом зовсім протилежний для обох країн підхід до розв’язання тих чи інших питань, є життєво необхідним для Японії, бо воно дає можливість ще більше зміцнювати лави тих, хто разом веде боротьбу за мир у всьому світі, за роззброєння.

…У центрі відродженого міста під склепінням пам’ятника жертвам Хіросіми стоїть гранітна урна з прізвищами загиблих в атомному полум’ї. “Спіть спокійно, — написано в ній, — ми ніколи не допустимо повторення атомної війни”. Як урочиста присяга живих звучать ці прості слова, бо в них — близьке й зрозуміле кожній людині прагнення до загального миру на землі.

З особливою силою це прагнення виявилося у дні 35-річчя від дня американських атомних бомбардувань, коли Хіросіма приймала делегатів Всесвітньої конференції руху проти ядерної загрози. Ця зустріч відбувалася під лозунгами, які вимагали припинення гонки ядерних озброєнь, повної заборони ядерної зброї й надання допомоги всім, хто постраждав від американських ядерних “грибів”.

Що не кажіть, а три фотоапарати через плече плюс сумка з об’єктивами — все ж таки забагато для однієї людини, коли стовпчик кіотського термометра піднявся за цифру 35 за Цельсієм, а вологість досягла майже максимального рівня. Проте забуваєш навіть про спеку й важку ношу, коли потрапляєш до того чи іншого “екзоту” — парку чи пагоди, про які вже не раз читав напередодні поїздки до Японії, які бачив на численних фотографіях. Бажання не тільки побачити, а й неодмінно зафіксувати на плівці найцікавіше примушує забувати про втому.

Фотоштрихи до портрета Японії ніби переносять на знайомі площі й вулиці, мости й міста, відроджують у пам’яті обличчя тих, з ким звела доля під час подорожі.

Ось перекладач пан Фудзіта або, як усі його називають, Фудзіта-сан. Уже не раз він побував у Москві, Ленінграді, в інших містах Радянського Союзу. Завжди діяльний, рухливий Фудзіта-сан встигає буквально скрізь: допомогти директорові Українського художнього фонду А. Морозу швидше впоратися з розташуванням експонатів виставки “Київ — столиця Радянської України”, яку було підготовлено для експонування у великому універмазі Кіото “Даймару”, встигнути з членами нашої делегації взяти участь у традиційній чайній церемонії — випити склянку зеленого духмяного напою і при цьому показати кожному з гостей, як треба вмоститися на татамі — світлому маті з рисової соломи, щоб зручно тримати у долонях чашку чаю.

Фудзіта-сан завжди з’являється перед нами наче з-під землі, коли раптом треба було внести якісь зміни в програму огляду місцевого зоопарку чи зробити подорож по Внутрішньому Японському морю на поромі, який незабаром має відходити від одного з приміських причалів Хіросіми. Завжди заклопотаний і разом з тим надзвичайно пунктуальний, він ніколи й нікуди не запізнюється, хоча й не має власного автомобіля: “Тойота” коштує дуже дорого — раз, — загинає він пальці, — бензин недешевий — два, стоянка — теж — три, гараж — чотири і т. д.”

Працюючи вже не перший десяток років, Фудзіта-сан, звичайно, зібрав деяку суму “на чорний день”. Він, як і мільйони його співвітчизників, відкладає гроші і “на останній похід”. При цих словах Фудзіта-сан підняв пальця до неба й усміхнувся: “В Японії треба намагатись померти красиво. Так, так, хоча й неприємна ця тема для кожного з нас, — сказав Фудзіта-сан, — але ми звертаємось до неї без тіні смутку, бо знаємо, як дорого коштує місце на кладовищі. Тому й заощаджуємо ієни заздалегідь, щоб бути, як то кажуть, на висоті свого становища навіть тоді, коли нам це вже, м’яко кажучи, ні до чого. Така вже у нас традиція, а з традиціями в Японії не жартують”.

І справді, багата на традиції — на добрі й на лихі — ця країна. Якщо одні — на зразок горезвісного харакірі — поступово зникають, то інші, навпаки, щороку набирають все більшої популярності. Згадаймо хоча б захоплення пішим і автомобільним туризмом, яке, зрештою, мало не кожного японця приводить до підніжжя славнозвісної Фудзіями — застиглого вулкана витонченої форми, який не так просто побачити, наприклад, восени, коли він ховається за небесні хмари й земну пилюку, на яку дуже щедрою стала місцевість, де здіймається цей красень-велетень.

Або захоплення всієї нації велосипедами, мотоциклами, автомобілями. Починаючи з двох-трьох років, японські діти зручно вмощуються у сідлі дво— чи триколісних велосипедів, не полишаючи їх уже до школи, розвивають свій потяг в учнівські роки й потім — далі. Цікаво, що малюки-велосипедисти сміливо вливаються в транспортні потоки міста. “Хто спритніший, дужчий, хто постійно дотримується правил вуличного руху — той залишиться у безпеці”, — промовляють рекламні щити, пропагуючи нові моделі важких мотоциклів і зовсім крихітних міні-візків. Але статистика дорожніх пригод з трагічними наслідками фіксує випадки, від