Читати книгу - "Червоно-чорне"

Головним звинуваченням в сторону директора Бабія було переслідування гімназистів, які прихильно ставились до ОУН та намовляння до співпраці з польською поліцією. Були й інші закиди, які характеризували надзвичайно лояльне ставлення Бабія до Польської держави. Один із прикладів цього — випадок, який трапився під час традиційного вшанування особи маршала Пілсудського. В Академічній Гімназії портрет маршала було обкидано гнилими яйцями, після чого педагогічна рада гімназії на чолі із директором прийняла рішення про виключення з навчального закладу цілого 8-го класу, як найбільш підозрілого у цій справі. Але навіть польська шкільна кураторія не затвердила такого суворого покарання, доручивши провести додаткове слідство.

Іван Бабій двічі був попереджений бойовиками ОУН: вперше його було побито по обличчю, а згодом, в приміщенні гімназії, побито палицями. Причиною таких дій була неодноразова здача гімназистів у руки польської поліції, що спричиняло виключення із гімназії, а інколи й невеликі судові вироки.

Директора гімназії вбили 25 липня 1934 року у Львові. Як виявилось, за Бабієм була закріплена поліцейська охорона і коли атентатник зрозумів, що йому не вдасться втекти, спробував застрелитися. В лікарні бойовик отямився та зізнався, що є членом ОУН і зветься Михайло Цар. 17 серпня від отриманої рани Михайло Цар помер.

Вбивство Івана Бабія було не єдиним атентатом ОУН на представника української нації, але саме воно викликало гостру дискусію в суспільстві й вкотре поставило питання «межі лояльності» до Польської держави.

Великі показові судові процеси у Варшаві (1935-36) та Львові (1936) над ОУН стали найбільшою подією тих років як для українців, так і поляків, адже на лаві підсудних знаходився фактично весь Крайовий Провід на чолі із 27-літнім провідником Степаном Бандерою.

Цікаво, що серед 12 підсудних Варшавського процесу, найстаршому — інженеру Богдану Підгайному — виповнився 31 рік, наймолодшій учасниці процесу — студентці Катерині Зарицькій — 21. Акт обвинувачення, складений після тривалого слідства, містив 102 сторінки машинопису, а додані до нього протоколи слідства, повідомлення поліції та інші доказові матеріали становили 25 томів із приблизно 10 тисячами сторінок.

Два процеси, які мали б стати відкритою політичною розправою над опонентами Польщі, підсудні та свідки зуміли використали для пропаганди ідей ОУН. У Варшаві підсудні відмовились відповідати польською мовою, вимагаючи права розмовляти українською. Це перетворилося у мовчазний протест, без свідчень заарештованих. Подібну солідарність проявили й свідки: коли в судовий зал увійшла Віра Свєнціцька, донька директора Національного музею у Львові, то привітала підсудних окликом «Слава Україні!» і категорично заявила, що відповідатиме на запитання судді тільки рідною мовою. За це отримала покарання у сумі 200 злотих, які замінено на 10 днів ув’язнення, а за націоналістичне привітання — ще добу темниці. Вслід за Свєнціцькою ще 8 свідків повторили її приклад.

Парадоксально, але коли обвинувачені і свідки не могли висловлюватись, пропагандою ідей ОУН довелось займатись оборонцям. Найвідоміші українські адвокати намагалися з’ясувати положення української нації під польською окупацією. Не дивно, що після закінчення процесу, Збори українських адвокатів висловили спеціальну подяку «варшавським оборонцям» із зазначенням: «за працю й жертовність в обороні української молоді».

Не були позбавлені політичні процеси й комічних випадків. Так, коли Степана Бандеру вводили в судову залу — підсудні встали, щоб привітатися із провідником націоналістичним окликом «Слава Україні!». Це спантеличило публіку, яка, разом із суддями, піднялася в цей момент й стоячи зустріла Провідника ОУН.

На Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами» (так журналісти назвали політичні процеси, які відбулись протягом кількох місяців), було обвинувачено 29 осіб. У підсумку, обвинувачені були засуджені на 214 років в’язниці, 4 довічних ув’язнення, З смертні вироки (по амністії були замінені довічними термінами), двоє осіб були виправдані.

На цю вістку українське суспільство відреагувало національною жалобою — відмінено усі імпрези, а на багатьох українських хатах з’явились чорні стяги.

«Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи... Тепер оце, замість „типів з понурим виглядом“, — бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. „З-під лоба“, як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіра, а по тому дивитися так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть, мабуть, смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодості, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина, завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає...

Ті люди вбили, — бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова „український“, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як