Читати книгу - "Все буде добре"

Олександр стискав і розтискав долоні, відчуваючи, як емоції проходять крізь пальці. Цієї техніки навчив його батько, зрештою, як багатьох інших прийомів. Він ненавидів Гордія, хоч і перестав це повторювати. То було давнє відчуття, наче шрам, який раз-по-раз віддає фантомними болями. Уся вервечка подій, усе, що трапилось і як трапилося, – це все провина Гордія Шипалка, якого маленький Сашко колись називав батьком.

«А може, і твоя? – єхидно озвався внутрішній голос. – Можливо, ти теж долучився до такого розвитку подій?»

«Може», – погодився Олександр і повернувся до сплячої Марії. Її теж мучили внутрішні демони – він відчував це й вірив: якщо зможе врятувати її, то зможе врятувати й себе. Вона не повинна ставати заручницею обставин і не мусить повторити його помилок.

Олександр підійшов до свого пальта й витягнув із кишені темний записник. Погортав пожовклі сторінки. Він знав їх напам’ять. Провів пальцем по форзаці, згадуючи попереднього власника записника. Спогади, які не дають йому здатися. Олександр дістав ручку й прогорнув записник на останні сторінки. І в одній із колонок, під записами десятирічної давності, вивів: «Знайти спосіб урятувати Марію».

Жінка провела в номері Олександра кілька днів. Спостерігала, як він зранку їде у своїх справах, зустрічала, коли повертався назад. Їй не потрібно було готувати їсти: замовлення завжди робив Віталік. Їй не потрібно було прибирати, адже цим займалася обслуга. Не треба було навіть розмовляти. Цілими днями жінка дивилась у телевізор, або у вікно, або в стелю, або кудись у себе. Коли приходив Олександр та обіймав її, усе одразу ставало… нормальним. Теплим. Приємним на дотик.

Марія кілька разів намагалась «віддячити» за турботу про себе у звичній для себе манері. Але Олександр не підпускав далі невидимого порога. Як тоді, при першій зустрічі, як тоді, під час вікенду в горах, він цілував її, пестив, доводив до сказу, але не давав задовольнити себе. Це було помстою за її поводження тоді, у барі? Чи, може, якийсь фетиш? Невідомо. Вона відчувала свою провину й усе ніяк не могла вирішити: подобається їй це відчуття чи ні.

Одного дня в номер прийшов Віталік: привіз сукню, прикраси та запрошення в ресторан, написане на білосніжній листівці. На звороті квітнула червона троянда. Марія не хотіла залишати свій готельний кокон, але не знала, чи в цьому «дорослому» світі в неї колись був власний вибір.

Водій відвіз жінку до ресторану на околиці. Приглушене світло, свічки й зручні крісла – усе з претензією на вишуканий смак. Її кавалер чекав за столиком біля вікна. Відсунув їй крісло, поцілував у щоку. Сів навпроти. Такий красивий і доглянутий, у жилеті та сорочці, що так пасували йому, мимоволі крутив чайну ложечку в руці, задумливо дивлячись кудись повз супутницю. Усюдисущий офіціант наповнив келихи та зник так само безшумно, як і з’явився.

У ресторані було гамірно: жодного вільного столика, тож думки неможливо було підслухати. Марія поправила вечірнє плаття, яке ніби зшили особисто для неї, та взяла в руку високий келих. Єдину зброю, яка могла захистити її від невідворотного. Темне плесо сухого чилійського вина викликало відразу, але вона змусила себе зробити ковток. Завжди потрібно чимось жертвувати.

– Ти мене балуєш… – жінка порушила тишу й відставила келих.

Тепер можна не пити. Життя добре навчило відчуттю такту.

Олександр не зауважив підступу. Він повернув ложечку на стіл і нахилився ближче, прямо в тепле сяйво свічки.

– Ти заслуговуєш на те, щоб тебе балувати. Ти, тільки ти й більше ніхто.

У контексті нещодавніх подій це звучало ледь не насмішкою.

– Ну, звісно. Скажеш таке… – Марія спробувала відвести погляд, але Олександр несподівано взяв її за руку. Накрив пальці своїми гарячими долонями та легенько стиснув. Жінці раптом стало душно. Бретельки сукні, що зав’язувались на шиї, гостро впились у шкіру.

– Ти неповторна… Чарівна… Незабутня… З тобою я нарешті відчуваю смак життя. Ти як квітка, що росте на вершині скелі, і я готовий дертись догори, лише щоб відчути твій запах. Поруч із тобою я розумію, яким безсенсовим було моє існування, адже тепер бачу, як воно – жити повноцінно, жити заради когось.

Жінка спробувала вивільнитись, але чоловік тримав міцно. Нахилившись уперед, він шепотів страшні речі й робив це так щиро та фанатично, що Марія раптом відчула себе русалкою, яка сидить у болоті й тягне туди всіх, хто купується на її вродливе личко. Вона затягує й затягує на дно тих, хто підійде найближче, адже що буде, коли вони побачать, що русалка є людиною лише наполовину, а решта – неповноцінний монстр? Шалено занило десь під діафрагмою.

– Коли тебе немає поруч, коли я не можу бачити тебе, – вів далі Олександр, – я знову й знову пригадую твою усмішку, дивлюсь на твою фотокартку й розумію, що все буде добре, поки в мене є ти. Це додає мені наснаги жити.

Жінка висмикнула свою спітнілу руку та взялася за келих. Тепер темне алкогольне плесо не здавалось таким гидким. Тепер просто необхідно було напитися до безпам’ятства.

– Якщо ти таке кажеш кожній дівчині, то не дивно, що ти такий популярний, – Марія змусила себе усміхнутись і відпити вина.

Незважаючи на всі старання, їй здавалося, що в неї на обличчі написано «ЛИЦЕМІРКА». Раптом сукня стала липкою. Усе тіло стало липким.

Чоловік відкинувся на спинку крісла та весело розсміявся. Він сміється над нею? Чи з нею? Як відрізнити параною від реальності? Тримаючи усмішку, як щит,