Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

свої відпустки та геройства, підвищення по службі й ордени, їжу й куриво, та про жінок, жінок, жінок, які всі начебто валялись у них в ногах... Жодна дівчина не заплаче за мною, думає він, це дивно і сумно... Якби десь котрась думала про мене. Навіть була б нещасною через мене. Господь любить нещасних. Нещастя — це життя, і біль — це життя. Шкода, що жодна дівчина не згадає про мене й не заплаче за мною... Я потяг би її за собою, я потяг би її за собою... заплакану... Усе ж краще, ніж чекати на мене плачучи, цілу вічність. Але такої дівчини нема! Це дивно. Жодної я не цілував. Зрештою, може, хоч і мало ймовірно, що одна дівчина все-таки згадає про мене; ні, не згадає... Наші погляди зустрілися на якусь десяту частку секунди, а то й менше, а я й досі не можу забути її очей. Три з половиною роки я все думав про неї і не міг її забути. Якась десята частка секунди, а то й менше, я не знаю, як її звуть, не знаю про неї нічого, пам'ятаю тільки її очі, дуже лагідні, полохливі, сумні очі кольору просоченого дощем піску, скорботні очі, в яких було щось тваринне, але ще більше — людського. Про них я ніколи, ніколи не забував, жодного дня за три з половиною роки, не знаючи ні її імені, ні де вона живе. Три з половиною роки! Не знаю, висока вона чи низенька, навіть рук її не бачив. Хоч би знати, які в неї руки! Тільки обличчя, та й того не роздивився; темне волосся, майже чорне, а може, каштанове, вузьке, довгасте обличчя, не гарне, не правильне, але очі, майже скошені, кольору темного піску, ці очі належать мені, тільки мені, ці очі спинились на мені й усміхнулись на десяту частку секунди... Там була огорожа, а за нею дім, і я побачив на огорожі лікті дівчини, а поміж ними її обличчя й очі. Десь у глухому закутку Франції, за Ам'єном; під аж посірілим від спеки літнім небом. Переді мною була сільська вулиця, що спиналася вгору поміж рідкими деревами, праворуч тягся мур, а позаду, як у казані, парував Ам'єн; над містом висів дим, темний дим бою клубочивсь, як хмара, ліворуч їхали мотоциклами істеричні офіцери, гуркотіли, залишаючи за собою широкий слід і обсипаючи нас пилюгою, танки, а десь попереду гриміли гармати. Від цієї крутої сільської вулиці в мене раптом запаморочилась голова, і все попливло перед моїми очима, і мур, який праворуч від вулиці, як дурний, дерся на гору, раптом перекинувся, просто взяв і перекинувся, і я раптом з муром упав на бік, так наче ми з ним жили одним життям. Весь світ переді мною закрутився, і я не бачив більше нічого, крім падаючого літака, тільки літак падав не згори вниз, не з неба на землю, а з землі на небо, й мені раптом здалося, що замість неба — земля, а я лежу на сіро-голубій, немилосердно розпеченій поверхні неба. Потім хтось хлюпнув мені в обличчя коньяк, почав мене розтирати, влив трохи коньяку і в горло, і я, підвівши очі, побачив над собою мур, той самий мур, цегляний мур з просвітами, а на мурі лежали два гострі лікті, а поміж ліктями я побачив ці очі, на десяту частку секунди. Потім лейтенант загорлав: «Вперед! Вперед! Вставай!» І хтось потяг мене за комір і заштовхнув у ту колону на сільській вулиці, колона затиснула мене, а вулиця знов підхопила й потягла геть, так що я не міг озирнутися, навіть озирнутися...

Ну, хіба то ганьба, що мені хотілось би знати, яке чоло має дівчина з тими очима, який рот, і які груди, і які руки? Ну, хіба ж то забагато, якби я міг довідатись, яке в неї серце. Мабуть, дівоче. Кому б завадило, якби я міг поцілувати в уста дівчину з тими очима, перш ніж мене кинули в ще одну глушину, де мені раптом просто-таки вибило ногу. А було ж літо, і поля золотилися, щоправда, деякі стебла стояли сухі, подекуди аж почорнілі від засухи, й для мене не було нічого ненависнішого, як умерти смертю героя на хлібному полі серед колосків, занадто вже це нагадувало один вірш, а мені не хотілося померти, як написано у вірші, померти смертю героя, як показано на плакатах, що прославляють цю мерзотну війну. А проте, все було, як у патріотичному вірші,— я лежав на полі серед колосся, поранений, спливаючи кров'ю і лаючись, що я маю померти тут, у п'яти хвилинах ходи від тих дівочих очей.

Але тоді мені тільки перебило кістку. Я став героєм, пораненим на полях Франції, під Ам'єном, неподалік від муру, який, наче скажений, дерся на гору, за п'ять хвилин ходи від того обличчя, з якого я встиг роздивитися лише очі...

Тільки десяту частку секунди бачив я свою єдину кохану, яка мені, може, просто примарилася, й тепер маю померти між Львовом і Чернівцями на безмежних просторах чужої землі.

І хіба я не обіцяв їм, тим очам, щодня молитися за них, щодня? А сьогоднішній день скоро скінчиться. Вже сутеніє, а вчора я тільки раз під час гри в карти побіжно подумав про неї, про дівчину, що її імені не знаю і що її уст ніколи не цілував...

Сором, але Андреас раптом відчув голод. Сьогодні четвер, а в неділю він помре, та він відчуває голод, у нього аж голова розболілася від голоду, його аж замлоїло від голоду. В тамбурі зовсім тихо й знову порожньо. Андреас сідає біля Неголеного, той з готовністю дає йому місце, й усі троє мовчать. Блондин теж мовчить. Він тримає в губах гармоніку глухим боком і беззвучно грає на ній. Ця маленька губна гармоніка м'яко ковзає зворотним боком у нього між губами, а по обличчю видно, що мелодію він собі придумує. А Неголений тим часом п'є, п'є цілеспрямовано й мовчки, через однакові проміжки, зливаючи в себе шнапс, й очі в нього починають гарячково блищати. Андреас їсть бутерброди з останнього пакету «повітряного нальоту». Хоч вони трохи зачерствіли, але прекрасно тамують голод. Смакота! Він з'їдає шість подвійних бутербродів і просить у Блондина флягу