Читати книгу - "Не йди"

Вона сіла навпроти мене, можливо, стидалася, що я побачив її без макіяжу, у її нормальному домашньому вигляді. Руки в неї були дещо почервонілі, вона намагалася сховати їх одна за одну. Я подумав, що така вона значно привабливіша, значно небезпечніша. Це була жінка без віку, немов черниця. І навіть її будинок нагадував мені одну з тих церков, що розкидані в приморській місцевості. Сучасні церкви без фресок, з гіпсовим Ісусом і штучними квітами у вазі без води.

– Це твій будинок?

– Він належав моєму дідові, та перед смертю він його продав. Я приїхала сюди допомагати йому, він зламав собі шийку стегна, потім я залишилася, а тепер уже мушу їхати.

– Звідки ти приїхала?

– З півдня, з Чіленто.

Собака пройшов через кімнату й улігся коло ніг Італії. Вона нахилилася до нього, рукою провела по голові.

– Йому було зле цієї ночі. Може, він мишу з’їв…

Я підійшов до тварини, він дозволив погладити себе, розлігшись на спині та розставивши лапи. Він ледве заскімлив, коли я натиснув йому на болюче місце.

– Нічого страшного немає, досить дати йому знезаражувальне.

– Ти – лікар?

– Так, хірург.

Її ноги були за кілька сантиметрів від мене. Я з силою розвів їх і став цілувати її білі, трохи синюваті стегна. Я заліз головою до неї між ніг, вони були холодні, хоча й спітнілі. Італія нахилилася до мене важко дихаючи. Вона доторкнулася до моєї потилиці своїм ротом… Я несподівано випростався, ударивши її в обличчя. Я знову сів на диван, підніс до себе її руки, міцно їх стиснувши. Потім увіп’явся очима в її вузлуваті пальці.

– Я одружений.

Я не дивився на неї, помічав її присутність кутиком ока.

– Я більше не прийду, я повернувся, щоб тобі про це сказати…

Вона сиділа, нахиливши голову й притискаючи руку до носа. Може, я її сильно вдарив.

– …щоб вибачитися.

– Не переймайся.

– Я не належу до чоловіків, що зраджують своїх дружин.

– Не переймайся.

З її носа цібеніла кров. Я наблизився до неї й відхилив голову назад.

– Тримай так голову.

– Не переймайся, нащо ти так переймаєшся?

Неочікувана ледь помітна усмішка прикрашала її обличчя. При такому милосерді мені здавалося, що я зазнаю поразки. Я закинув їй голову назад, я хотів перемогти, хотів її перемогти.

– Ти часто віддаєшся чоловікам, яких не знаєш?

Вона не збентежилася, але відчула цей удар. Італія дивилася начебто перед собою, але хто знає, де блукали її думки. Погляд у неї був замуленим, як у її собаки. Ні, я не мав жодного права ображати її, я сховав своє обличчя в долонях. Скажи мені, що це не так, скажи мені, що ти це робиш лише зі мною і стаєш сірою й старою, як змія перед смертю, тільки зі мною ти маєш сміливість умерти. Кревалькоре вкрав у неї один з тих капців кольору фуксії і зараз обережно тримав у пащі.

– Вибач.

Але вона вже мене більше не слухала. Можливо, одного дня вона вб’є себе, може, вона забереться з цього світу, не через мене, а через іншого, подібного до мене, через хижака, що накинеться на неї з такою ж ненаситністю, з такою ж нелюбов’ю.

– Ти мусиш іти, – сказала вона, – я теж маю йти на роботу.

– Що в тебе за робота?

– Повія.

Тепер вона стала порожня, як шкіра, яку щойно скинула змія.

У моїх очах переливчастий фіолетовий шарф, який ти, Анджело, обмотуєш навколо шиї, коли позичаєш його в мами, він з вовни, що не боїться часу, він старший від тебе, ми його купили в Норвегії.

На поромі, що йшов до Лофотенських островів, твоя мама залишилася в приміщенні, щоб попити чай. Руки її приклеїлися до гарячого скла чашки, тоді як я стояв на палубі, попри шквали крижаного вітру, що здіймали на морі величезні хвилі. На поромі, потрісканому, як ті фіорди, що віддалялися за нашими спинами, пливли не туристи, а грубуваті місцеві мешканці: рибалки та продавці риби. Скрізь навкруги видно лише неспокійне море. Зміна кольорів і клімату, светр із подвійної нитки, що був на мені, сморід від риби під сіллю, який розходився з трюму, – усе це робило мене іншим чоловіком, як часто трапляється у відпустці. Я був щасливий, що стояв тут сам, щасливий, що негода не пускала твою маму вийти до мене. Якийсь моряк у цератовому плащі, насилу вийшовши по мостику, сказав щось незрозуміле, проходячи повз мене, потім показав на двері, з яких виходив, натякаючи на те, що мені краще повернутися. Вода затекла мені за комір светра, я труснув головою. Усміхнувся.

– It’s