Читати книгу - "Зорчина пісня"

Дівчатка стали в коло.

— Нумо, Лях!

— Гей, Галченя, вибий циганочку!

...Мимо вагона мелькали будинки, глиняні огорожі. Вдалині чорніли смуги зораної землі. Поїзд уповільнив хід, сіпнувся і зупинився.

Дівчатка навалилися одна на одну. Зчинилася весела метушня.

— Гайда на станцію! — підхопившись, гукнула Галка.

— Гайда, узнаємо новини з фронту та окропу наберемо про запас.

Маря поправила розкуйовджену косу й зняла з цвяха відро. Дівчатка стали поквапно обтрушуватись.

— Ніхто нікуди не піде,— спокійно сказала Наталка,— зараз будуть збори.

Дівчата нараз сторопіли, потім невдоволено забуркотали. Подорожнє життя і так не дуже багате на розваги.

— Які ще збори?!

— А що, хлопці теж прийдуть?

— Степан Федорович прийде,— сказала Наталка.

З останніми Наталчиними словами Ніну наче хто підкинув на місці. Вона спритно викарабкалася на полицю і вмостилася біля Зорки, звісивши ноги у подертих парусинових капцях. Гостре личко її зблідло, мовби одразу зсохлося.

— Зоренько, — зашепотіла вона збентежено, — це про мене збори.

— Про тебе? — здивувалася Зорка.— Звідки ти знаєш?

— Відчуваю.

У відчинені двері теплушки, важко дихаючи, влізла Віра Іванівна. Осмикнула халат, поправила окуляри й привітно всміхнулася. Слідом за нею вніс своє дуже, сухе тіло Кузьмін Степан Федорович. Старший вихователь.

— Степане Федоровичу! Вірванно! — проспівала Наталка своїм тоненьким тендітним голоском.— Добридень вам!

Вона дивилася на старшого вихователя з такою безмежною повагою, що Кузьмін мимоволі зніяковів.

— Здрастуй, здрастуй, Наталочко, — він лагідно поплескав старосту по щічці, потому по-начальницьки оглянув вагон і приклав до кашкета випростану долоню.— Здрастуйте, діти!

— До-бри-день!

Дівчатка мостилися по краях полиць, підгортаючи ноги під себе, ніби кури на жердині.

Зорка влаштувалася так, щоб з-за її спини не було видно Даринки.

— Усі здорові? — гримотів Кузьмін своїм грубуватим рішучим голосом.

— Усі! Всі!

— Жерти здорові, як корови! — вигукнула, пустуючи, Галка. Вихователька похитала головою. Галка набрала придуркуватого вигляду.

— Чому? Я й кажу: всі здорові, як корови!

Маря метушливо витягла з-під полиці дві валізки, поставила їх одна на одну, змахнула фартушком порохняву.

— Сідайте, будь ласка, — звернулася привітно, мовби дома в себе гостей приймала.

Кузьмін опустився на валізки всією своєю вагою, розставивши ноги в блискучих крагах, і заходився набивати тютюном люльку. На свіжій його гімнастерці виблискували, як ордени, значки ГПО і БГПО.

Віра Іванівна мерзлякувато пощулилась, прихилилася плечем до грубки й сховала руки в кишені халата.

— Ну, то що ж у нас з вами скоїлося? — кинув Кузьмін, натоптуючи тютюном люльку.

Наталка вийшла на середину. Поправила коси. Відкашлялась.

— Сьогодні ми повинні обговорити неморальні вчинки,— сказала й запитливо подивилася на Кузьміна. Старший вихователь поважно кивнув.— Неморальні вчинки,— повторила Наталка й глянула в вічі Ніни своїми чистими правдивими очима. — Лапонько... — вона запнулася, але тут же виправилась: — Лапіна Ніна, ми, вся наша група, вимагаємо, щоб ти чесно розказала нам, як ти проміняла казенне плаття на коржики.

— Це ж коли? — здивувалася Маря.

Віра Іванівна здригнулася. Видно було, що для неї це така ж новина, як і для Марі.

У вагоні запала тиша. Дівчатка дивилися не на Ніну, а на Зорку. Зорка мимохіть засовалася, ніби намагалася скинути з себе похмурі погляди. Галка схопилася на коліна, подалася вперед, до Наталки.

— Базікало,— видихнула вона крізь щільно стиснуті губи.

Наталка якусь мить пильно, не кліпаючи, дивилася на подругу, потім перевела погляд на Кузьміна й усміхнулася до нього ясною, відкритою усмішкою.

— Лапіна,— нетерпеливо обізвався Кузьмін, вистукуючи пальцями по набалдашнику ціпка,— ми чекаємо.

Ніна покірно злізла додолу.

— Ну, чому ти, власне кажучи, мовчиш? — запитав Степан Федорович, примруженими очима роздивляючись Ніну крізь тютюновий дим, неначе в мікроскоп.

— Я... я не знаю... що казати,— розгублено пробелькотіла Ніна.

Зорка відчула, як бентежно й часто закалатало серце. Невже Ніна проговориться? Невже скаже?

Віра Іванівна поклала руку Ніні на плече. Нахилилася до неї:

—