Читати книгу - "Зорчина пісня"

Ніна похнюпила голову, шморгнула носом. По щоках, наздоганяючи одна одну, покотилися сльози.

— Правда,— прошепотіла вона.

— Ну, навіщо... навіщо ти це зробила?!

— Їсти хотіла,— прошепотіла Ніна ще тихіше.

Всі мовчали.

Кузьмін стукнув ціпком об підлогу так, що підстрибнув кухоль, припасований до титана довгим іржавим ланцюжком.

— Їсти хотіла? А я не хочу? А ось вони не хочуть? Сьогодні ти їсти захотіла, а завтра... — Він помовчав і додав з несподіваною гіркотою: — Триває війна. Тяжка війна! Люди останнє віддають фронтові. А, власне кажучи, ви, замість свідомо й дисципліновано їхати в глибокий тил, цупите казенні речі? Соромно? Так, соромно. Я прямо скажу — ганьба!

Кузьмін неквапом, мовби цілячись, навів на Ніну палець.

— Ми всі повинні засудити Ніну Лапіну за її неморальні діла! — вигукнула Наталка, рожевіючи від усвідомлення власної непогрішності.— За...

— ...розкрадання соціалістичної власності, — підказав старший вихователь.

— Степане Федоровичу, ви перегинаєте... — швидко й нервово кинула Віра Іванівна.

Але Кузьмін перебив її:

— Я порадив би вам мені не радити! Я, власне кажучи, виправляю ваш недоробок, шановна товаришко Соколова, а оскільки Микола Іванович у від'їзді, то й обов'язки — що? — директора! Далі, Наталю.

— За систематичну крадіжку казенних речей, за те, що дбає тільки про себе! Ніно, ти повинна перед усіма визнати свою провину.

— Нумо, Нінко, не тягни, зізнавайся! — весело втрутилася Галка, мовби радіючи, що є розвага.

— Авжеж,— підтримала її Анка,— чого вже там...

— Ото ще кара господня... — голосним шепотом проказала Маря.

Ніна прошепотіла щось неслухняними губами.

— Що? Не чую,— Кузьмін глянув на годинник і підвівся, нависаючи над Ніною.— Кажи зрозуміліше. Соромно? Твої подруги не їли цих брудних коржиків, і вони чесно можуть дивитися всім у вічі. Так! Усім!

— Я... Я теж їла...

Даринка намагалася говорити спокійно, але голос її уривався од слабості. Обома руками вперлася вона в краї настилу, щоб не впасти. Худа, з тонким, майже прозорим лицем, від чого здавалася особливо беззахисною, Даринка дивилася на старшого вихователя розширеними очима й повторювала, як у маренні:

— Я... я теж їла... Ніна не сама... Вона не винна, якщо...

— Ц-це ще що таке?! — здивувався Кузьмін.

— Дарина Лебідь,— підказала Наталка.

Зорка спершу розгубилася, та потім схаменулася.

— Дарко! — злякано закричала вона. — Замовкни! Ну чого ти втручаєшся!

Вона схопила Даринку за плечі, штовхнула подалі на нари, аби швидше сховати подругу од Кузьміна. Даринка впала, тоді підвелася знову, відштовхуючи од себе Зорчині руки.

У відчаї Зорка зістрибнула на підлогу й закричала, притискаючи до грудей кулаки:

— Ну так, і я міняла! Можете карати! Мені байдуже!

— Припини істерику! — гаркнув Степан Федорович. Відсторонивши Зорку, він кинувся до нар. Але Кузьміна випередила Віра Іванівна. Перевернувши порожнє відро, вона стала на нього обома ногами і обережно зняла Даринку.

— Що з нею? — тривожно запитав ззаду Кузьмін.

Вихователька обернулася до нього сполотніла, перелякана. Вона тримала Даринку на руках, пригортаючи до грудей, наче маленьку дитину.

— Не знаю...

— Ой лишенько! — Маря схлипнула, витерла фартушком губи й накинулася на Зорку.— Ти що ж мовчала? Я питаю її, чому Дарини не видно, а вона каже — Даринка спить. Хіба можна спати всю дорогу? Ой горенько! Ой лишенько...

— Варю! — гнівно сказав Кузьмін, стукнувши ціпком об підлогу.— Власне кажучи, вам довірили дітей!

Маря замовкла, із схлипом втягуючи в себе повітря.

— Степане Федоровичу, це все Зорка,— швидко знайшлася Наталка,— знала й нічого мені не казала. Просто неподобство. Не можу ж я сама за всіма встежити!

Кузьмін ковзнув поглядом по обуреному Наталчиному обличчю. Стурбовано потер лоба. Насупився.

— Негайно в лікарню!

Даринка заплакала. Обхопила руками шию виховательки.

— Не треба... Вірванно, любесенька... не треба в лікарню.

Кузьмін нагнувся до Дарини. Ліва його повіка затіпалась.

— Там тобі молоко даватимуть,— м'яко сказав він,— ну не плач, одужаєш — і ми по тебе приїдемо.

— Я тут одужаю... мені Зорка молока