Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

по берегу Фліта. На краю луки вже зібрався натовп. Деякі обмінювалися жартами з теслярами, що лазили по ковчегу та ставили щоглу.

Один із акторів вигукнув щось непристойне, й абатиса затулила вуха руками.

— Ах, грішне життя. Aufer a nobis iniquitates nostras.[61] — Мажордом перехрестився і спитав дозволу повернутися до складу. — Так. Покиньте цей діл марнославства. — Одначе лама Агнеса лишилася спостерігати за тим, як прибувають глядачі; дерев'яні трибуни були заповнені видатними візитерами — серед них лицар Джеффрі де Каліс та заступник шерифа, — а народ сідав на луці. А потім, о дев'ятій годині цього останнього ранку травня, можна було почути, як вона бурмоче собі під ніс: — Що ж воно таке насувається?

До криниці під'їхав чоловік у тугому червоному костюмі та гостроверхому червоному капелюсі; його кінь був споряджений у червоне, а сідло розшите бубонцями.

— Ге-гей! Гей! — гукнув він і зачекав, допоки вляжеться гул. Він був секретарем із Св. Бенета Фінка, але більшість лондонців знали його як розпорядника процесій, адже він уже багато років готував клеркенвельські вистави. Славився своєю веселістю; мабуть, був навіть занадто веселим, бо його очевидне й невичерпне щастя викликало в інших почуття неповноцінності й ніяковості. — Ге-гей! Гей!

Усі затихли.

— Шановне панство, я з напутнім Прийшов до вас зі словом. Щоб доповісти всім присутнім Про що у виступі майбутнім Розкажеться понову.

Це був ясний ранок, і сонце виблискувало на позолоченій масці Бога, який вийшов і став перед глядачами на своїх дибах; він був одягнений у білі шати, розшиті золотими сонцями, а його руки піднесені у вітанні. Він дивився просто перед собою, понад головами натовпу, на лави дерев'яних трибун, де сиділи міські сановники.

— На все це воля є моя. Було так, є і буде далі. Бо я — це я, і вічно буду я.

Секретар із Абатської церкви Марії, що виконував цю роль, славився своїм жорстким і впертим норовом. Одного разу він звинуватив дитину в святотатстві за грання в футбол посеред нефа та скасував усі церковні служби на цілий тиждень; він притяг хлопця до єпископського суду, вимагаючи його відлучення, але єпископ вчинив мудро і зняв звинувачення. Втім у ролі Творця він немов підкорив собі численних громадян в аудиторії. Авжеж, він-бо грав гнівне божество зі Старого заповіту. Маска доповнювала й підсилювала його голос.

— Я Бог, що всесвіт сотворив, Небо і землю спородив, Я бачу: мій народ грішив І собі ж лиха наробив.

Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.

— Вітайте! Тіштеся! Отак! Бо це прибув я — весельчак. Звусь Яфетом; батько Ной казав, Щоб я недовго просторікував.

Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій — Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників — у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:

— Як можеш ти мене забити? Яфете, ти ж бо знаєш: Ішак я хоч куди.

На це Яфет відповів: «Та поцілуй мене в дулу, ішаку». Це була лише перша з багатьох грубощів, якими обмінювалися хлопець і віслюк за ходом вистави, причому кульмінацією стала спроба хлопця пізнати віслюка ззаду. Дама Агнеса забрала ченців, що дивилися п'єсу та, сиплячи погрозами, загнала їх до монастирських воріт.

Увесь цей час Бог залишався перед глядачами, виблискуючи своєю позолоченою маскою в перших літніх променях. Урешті-решт хлопець поїхав геть під гучні оплески та вигуки «Давай, Куля!». Потім, мов за сигналом, на