Читати книгу - "Чигиринський сотник"

І тоді він прокинувся. Розплющив очі та й зачудувався: а куди се, думає, я потрапив? В дідовій хаті стеля висока, вікна здорові, замість долівки поміст дубовий, — а се таке мале, що з печі рукою причілок дістанеш. Щоправда, охайно і чисто тут, як у віночку, на покуті образи стоять, а стіни крейдою помащені. І в печі он топиться, бо чутно як дрова палахкотять…

— Вставай, козаче! — каже хтось од мисника. — Вже й куліш укипів… снідати пора.

Михась очі протер і враз усе згадав.

— Господе вишній! — каже. — Таж я у Січі Запорозькій, а хутора вже нема!..

— А що, не втямив спросоння, куди тебе лихо закинуло? — питає характерник.

— Та, — каже Михась, — наснилося таке, що нехай Господь милує!

— А що? — питає характерник.

— От, — каже Михась, узуваючи чоботи, — нехай умиюся, то розкажу!

І подався з хати бігцем. Як вийшов надвір, то й завмер од захвату, спинившись коло порога. Стояла характерникова хата високо на кручі під самісіньким валом січової кріпости, і видно було звідси все округи: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями, і Великий Луг, оповитий сизою млою, і зелені степи, десь-не-десь порізані річками та притоками, що блищали мов шкло у промінні вранішнього сонця.

— Оце краса! — каже собі Михась. — Недарма дід казав, що немає краю понад Вольності Запорозькі.

Та й озирнувся до дворищу. Обійстя було й геть невелике, зате обгороджене тином і круглими річковими камінцями вимощене. В діл в’ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує джерело у криничці. А ген-ген унизу, там, де базарний майдан, видно ціле юрмисько люду.

«Ярмарок там чи що», — подумав Михась.

І побіг до криниці вмитися. Як вернувся він до хати, то вже на столі горщик з кулішем стояв і ще щось у печі умлівало — либонь, печеня, бо пахощі такі стояли, що тільки облизнися.

— Давай, сину, поснідаємо, що Бог послав, — каже йому характерник. — А тоді на ярмарок підемо.

— А нащо?

— А сідло і гнуздечка в тебе є?

— Нема.

— Ото купимо, бо, чує моя душа, не задержишся ти тут надовго!

От їсть малий козак, а сам по хаті очима стриже. Як знадвору він прийшов, то ще менша вона йому видалася. Стіл у ній стояв, лави попід стінами, а на стіні висіла шабля у золочених піхвах, мушкет і чотири пістолі. І вікна малесенькі, та ще з такого негодящого шкла, що й не видно крізь них нічого.

— А чорти ще не прилітали? — питає Михась.

Характерник і їсти перестав.

— А чом вони мають сюди прилітати?!

— Та ти ж учора казав, що є в тебе чорти на услугах, тільки десь на гульки повіялися!

— А-а, — каже Обух, — он воно що… То я пожартував, сину. Справжній характерник з чортами діла не має — йому Господь і Матер Божа помагають у всякому ділі. А чорти тільки шкоду можуть чинити…

Зітхнув Михась.

— Ото вже не таланить мені! — каже. — А так хотілося бодай одного чорта побачити…

— А що на них дивитися! — каже Обух. — Звичайні собі, з рогами та хвостами… Капость можуть якусь утнути — у вухо гавкнуть, коли спиш, кулешу перекинути в печі або завести поночі десь у болото… а більше й нічого! Ляхи, сину, гірші од чортів… та й козаки, правду сказати, теж!

— Ба!.. — каже Михась. Та й далі роззирається по хаті.— А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? — питає.

— А де?

— Ондо на покуті… з козаками которий!

Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.

— То Матінка Лада, якій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, Пречисту Панну, що є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, яких і ймення згубилося на землі!

Як поснідали вони, то характерник люльку запалив і каже:

— А тепер розкажи достеменно, що з тобою сталося і як ти отсе на Запорожжі опинився, й про той сон розказати не забудь… Та гляди ж, нічого не пропускай!

Михась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, що таке могло із ним скоїтися. Як скінчив він, то характерник і покивав головою.

— Бачу, — каже, — недарма я тебе учора