Читати книгу - "Постріл із глибин"

Під командуванням Швіґера на борту U-20 завжди був принаймні один собака[156]. Того разу було шість такс, чотири з них — ще цуценята. На субмарину вони потрапили в результаті атаки коло берегів Ірландії. Того разу, дотримуючись правил крейсера, Швіґер догнав та зупинив португальське судно «Марія де Моленос». Почекавши, поки екіпаж покине судно, капітан наказав своїй гарматній команді потопити корабель. Це був його улюблений метод атаки. Крім того, так він економив торпеди, тому що беріг їх для кращих та більших цілей.

Гарматники працювали швидко й точно: вони послали серію снарядів у ватерлінію фрахтівника, і той скоро зник під водою — або, як сказав Центнер, «розпочав вертикальну навігацію».

Серед звичайних уламків на поверхні команда помітила корову, що плавала у хвилях, і ще щось. Бородатий акордеоніст побачив першим та закричав: «Ach Himmel, der kleine Hund!»[157]

Він показував на ящик: з нього визирала крихітна голова та дві лапки. Чорна такса.

U-20 підійшла ближче й взяла собаку на борт. Її назвали Марія — на честь затонулого фрахтівника. На жаль, корову врятувати було неможливо.

На борту субмарини тоді вже був один пес — так що скоро Марія завагітніла й народила чотирьох цуценят. Піклуватися про собак став акордеоніст. Шестеро на борту одного човна — це, звичайно, забагато, тому трьох віддали на інші субмарини, але одне цуценя лишили собі. Центнер брав його спати у своє ліжко, коло торпеди. «Так що кожної ночі я спав із цуценям і торпедою», — сміявся він.

Той факт, що Швіґер зумів створити таку людяну атмосферу на борту, свідчить про його вправність у керівництві, адже умови на субмарині доволі суворі[158]. Усередині було дуже тісно, особливо коли субмарина тільки-но виходила в патрулювання: їжа лежала всюди, де тільки можна, навіть у туалеті. Овочі та м’ясо зберігались у найпрохолодніших місцях, біля боєприпасів. Вода була нормована: якщо треба було поголитися, то використовували залишки ранкового чаю. Ніхто не мився. Свіжі продукти дуже швидко псувались. Екіпаж використовував будь-яку можливість добути їжу. Одна субмарина якось навіть відправила на один із шотландських островів загін для полювання, який повернувся з тушею кози. Екіпажі регулярно грабували кораблі, забираючи варення, яйця, бекон та фрукти. Одного разу атака на субмарину з британського літака принесла неочікувану винагороду: бомба, яку скинув літак, не влучила і впала в море. Після вибуху на поверхню сплив косяк риби, яку оглушило.

Екіпаж U-20 якось знайшов цілу бочку масла, але тоді в кухаря якраз уже не було нічого, що можна б було підсмажити. Швігер вирішив «піти по харчі». У перископ він побачив невелику флотилію рибальських човнів і віддав наказ спливати точно між ними. Рибалки були здивовані й налякані — вони були певні, що зараз човни потоплять їх. Але Швіґер хотів тільки риби — і рибалки з полегшенням віддали їм стільки, скільки вони могли взяти.

Після цього капітан віддав наказ опускатися на дно, щоб спокійно пообідати. «У нас була свіжа риба, смажена в маслі, запечена в маслі, тушкована в маслі — будь-яка, яку ми могли з’їсти»[159]. Риба, а також її запах, на жаль, із часом ставали все гіршими, адже найбільшою вадою життя в субмарині було саме повітря. Спочатку з’являється фоновий сморід трьох дюжин немитих тіл у шкіряній одежі, що не пропускала повітря. Туалет на борту також був лише один. З туалету час від часу тягло запахом холерного шпиталю, бо змивати можна було тільки в надводному режимі або на невеликій глибині, щоб тиск води не заштовхував усе назад, усередину (таке траплялося з недосвідченими офіцерами та командою і мало назву «хрещення по-підводницьки»). Запах дизельного пального проникав у всі куточки човна, завдяки чому кожна чашка какао та кожен шматочок хліба мали присмак нафти. До цього всього домішувалися запахи кухні, які ще довго висіли в повітрі після готування їжі. Особливо сильно відчувався близький побратим запаху чоловічого тіла — запах цибулі, смаженої на день раніше.

Усе це погіршувалось особливим явищем, притаманним субмаринам у зануреному положенні. На субмаринах була обмежена кількість кисню, який зберігався в циліндрах. Залежно від кількості людей на борту кисень час від часу впорскувався в повітря. Повітря, яким дихали, потрапляло в систему циркуляції, де сполуки калію очищали його від вуглекислоти, а потім знов поверталося в атмосферу субмарини. У вільний час команду заохочували спати, бо вві сні людина споживає менше кисню. У зануреному положенні атмосфера субмарини нагадувала атмосферу тропічних боліт: неприємно вологе та щільне повітря. Його утворювало тепло людських тіл та неохололих дизельних двигунів, а також електричних приладів — усе це нагрівало корпус. Оскільки вода за бортом ставала дедалі холоднішою, різниця температур усередині й зовні призводила до утворення конденсату, від якого намокав одяг та розводилися колонії цвілі. Члени екіпажу називали це явище «потом субмарини»[160]. Крім того, через таку вологість із повітря осідало мастило, утворюючи на каві чи супі тоненьку масляну плівку. Чим довше човен перебував під водою, тим гірше ставало. Температура всередині могла піднятися до 38°С. «Не можна уявити, яку атмосферу утворювала там така температура за умов субмарини, — писав один із командирів, Пол Кеніґ. — Тим більше важко навіть збагнути, які пекельні температури підіймаються в сталевому корпусі»[161].

Чоловіки ледь могли дотерпіти до того моменту, як субмарина підіймалася на поверхню й відчинявся люк рубки. «Перший ковток свіжого повітря, відчинений люк, дизельні двигуни, що врешті прокидаються — після п’ятнадцяти годин на дні, — таке варто спробувати, — казав інший командир, Мартін Німьоллер. — Усе повертається до життя. Ніхто з команди навіть не