Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

Потім виявляється, що спортивна зала, де має відбуватися вистава, надто тісна, щоб там умістилась уся та безладна юрба родичів. Антоніо збирався вразити всіх своїм фотографічним обладнанням, вкупі зі штативом і білим світловідбивачем, і тепер, не добираючи слів, лається з якимсь чоловіком, бо той, мовляв, псує йому кадр; опонент у боргу не залишається і висловлює не надто ввічливу пропозицію щодо того, куди варто засунути і штатив, і світловідбивач. Через низький зріст пані А. бачить перед собою лише суцільну стіну зі спин і курток. Вона теж кидає на нас розчаровані погляди, проте ми й самі ледь бачимо сцену, розташовану на рівні підлоги, і зарадити нічим не можемо. Від спеки й задухи та довгого чекання на ногах їй паморочиться голова. Якась жінка підтримує її, а потім починає обмахувати аркушем паперу. Ще до кінця вистави, ба навіть до того, як на сцену виходить її названий онук, пані А. проштовхується через натовп до виходу і йде геть.

Знов опинившись біля нас, Емануеле відразу запитує:

— А де Бабетта?

— Їй стало недобре, але вона все бачила і сказала, що ти справжній молодець.

Син раптом горбиться, а на його обличчя набігає такий пригнічений вираз, що я мимоволі запитую себе: це він ще й далі за інерцією грає чи у нього справді щойно стиснулося серце?

Надмірні похвали з уст аж надто численних дідусів і бабці його не тішать. На смугастому лінолеумі тієї спортзали Емануеле виступав насамперед для пані А. і для нас із Норою, але його втіха не пропорційна двом третім від тієї, на яку він сподівався, бо відсутність Бабетти важить більше за нашу присутність.

Ми квапливо прощаємося і йдемо додому, лише нас троє: двоє батьків і маленький зажурений страшило, який не відпускає наших рук аж до самих дверей — так, наче хоче сказати, що збагнув: люди часом відходять, просто назавжди йдуть геть і все, тут уже нічого не вдієш, але не ми, нас він нікуди не пустить, принаймні доки триматиме отак за руки.

Кожна дитина — це ще й винятково точний сейсмограф. Емануеле зрозумів усе ще до нас; він відчув наближення поштовхів і саме тому так тримався за наші руки того вечора, коли грав у шкільній виставі. Зрештою, після того, як від нас пішла пані А., відбувся підземний обвал, безшумний зсув ґрунтових мас і водоносних шарів; влітку з’ясувалося, що епіцентром цього струсу було Норине лоно.

Якось уранці, вже одягнувшись перед виходом із дому, моя дружина оголосила, що у неї двотижнева затримка. Як на мене, це новина не з тих, які варто повідомляти у такий спосіб: навстоячки і поспіхом, з ключами від авто в руці і з позірною безпристрасністю у голосі.

— Ти зробила тест? — запитав я передусім для того, щоб виграти час і відреагувати на цю звістку не самим лише сум’яттям.

— Ні. Я подумала, спершу варто вирішити, що будемо робити.

— Що будемо робити?

Нора сіла за стіл, за яким сидів я, облишивши сьорбати свою каву. Не присунулася до мене і не розчулилася, виголошуючи те, що прозвучало далі, наче завчений напам’ять параграф з підручника:

— Краще поговорити про це зараз. Я відчуваю, що неготова, що не маю досить енергії. Ледь даю раду з роботою і з доглядом за Емануеле. Допомогти нам нікому, а ти постійно в університеті. Думаю, нам таки забракне грошей, та й, правду кажучи... — тільки тут вона завагалася, наче та остання фраза злетіла з язика випадково, непередбачено.

— Правду кажучи?

— Правду кажучи, між нами двома теж не все аж так гладко.

Я відсунув убік термосерветку з рештками сніданку. Часу обміркувати своє ставлення до новини я не мав, але не про те мова; насправді річ тут була у тому, як легко мене позбавили будь-якої реальної можливості вплинути на рішення, як завзято Нора наполягала, що нас усе-таки двоє і кожен живе своїм окремим життям. Я спробував зберегти бодай зовнішній спокій:

— Норо, можна вирішувати, мати чи не мати першу дитину — але не другу. Ми молоді, нам нічого не бракує. Чим можна було б виправдати такий вчинок?

Вона на мить замислилася, а тоді відповіла:

— Страхом. Надто сильно ми боїмося. Принаймні я.

— Здається, ти вже все вирішила сама. Незрозуміло тільки, навіщо було казати про це мені, — мовив я, і в цих словах прозвучав уже сарказм, ба навіть зневага.

Не дивлячись у мій бік, Нора кивнула, а потому підвелася і вийшла, повернувшись так, щоб не видно було обличчя. Я певен, що витримка їй таки зрадила і тієї миті вона вже плакала.

Ех, якби пані А. бачила нас упродовж кількох наступних тижнів! Яке ж то було б для неї розчарування! Коли Емануеле мало виповнитися три роки, вона розпочала активну особисту кампанію, ратуючи за те, щоб ми подарували йому сестричку