Читати книгу - "Брати-віталійці"

Так Вісмар ще споконвіку не вирував. Люду напливло з усіх усюд. Вулиці заполонювали і биті у тім’я пірати, і ті, хто прагнув вільного життя: збіднілі лицарі, безземельні селяни, розчаровані міські писарі, невдоволені підмайстри, моряки, гендлярі, збіглі ченці, бродячі школярі. Дехто з цього брата упевняв, що він просто прийшов підпирати краянські інтереси на півночі і німецьких купців у Стокгольмі, та й, зрештою, мечем погратись закортіло; однак збільша усі твердили, що рабство їм остобісіло, що годі стогнати під ярмом, терпіти наругу — і пора вже їм самим звідати папського щастя, а чванливій знаті дати гарненької наминачки. Тільки зась називати їх піратами! Хіба вони не порядні моряки? Не воюють разом з Вісмаром та Ростовом на боці Мекленбурзьких герцогів і графів? Та ще й проти кого — проти датської королеви! Ні, вони не звичайні пірати, хоча й ласі до грабунків. Адже міста, що під зверхністю Мекленбургів, видали їм почесні грамоти на право морського розбою! А хто ж досилав провізію для німців в обложений Стокгольм? Ясна річ, вони!

Їх не прозивали піратами — на них казали брати-віталійці.[16] Ними мріяли стати сотні й тисячі людей; Рибніц, Вісмар і Росток розпирало од шукачів пригод.

Войовничі жадібливі пани і підпанки покидали свої надійні кубельця і заявлялися тут як тут із своїми розбійницькими суднами — адже нова війна на морі заповідала їм високі командні пости. Були серед них гучні на весь край імена: гольштінські, мекленбурзькі, померанські графи, лицарі й поміщики, які галасували: «Хай живе війна з Маргариток)!» А на гадці мали одне: «Хай живе грабівля!»

Багатії, підданці Мекленбургів, хоч-не-хоч витрясали на війну з Данією силу грошей і доправляли піратським суднам оружжя та харч. А загалом, уся ця потороч годувалася з війни, і хто-хто, але купецтво хилилось до піратів уже хоча б тому, що в них була багата здобич, для якої Мекленбурги відкрили усі свої гавані.

У міських ратушах піратські отамани почували себе як вдома — скрізь їх шанували, мов шляхетних панів.

Це було у жнива 1391 року. У Вісмарській гавані повно набилось братів-віталійців, охочих завербуватись на бойові або харчувальні судна, коли нараз до пристані хвацько підімчали три високобортні вітрильники, на щоглах яких майоріли жахливі піратські прапори, знайомі кожному морякові. Кораблі по-молодецькому увімчали в гавань. На суднах од носа й до корми вишикувалась живою стіною безстрашна, гартована у битвах братія: хто з алебардою, хто з бойовою сокирою чи мечем. Одні були зодягнені в панцири та шоломи, інші були до пояса голі й простоволосі. Без слова та привіту вони підпливли до причалу. Без слова та привіту стрічала їх і юрба, що збилась на набережній. Два-три пронизливих посвисти — і паруси з дивовижною швидкістю було спущено, якір кинуто, а до берега полетіли швиргома товстенні линви.

— Чи з добром, чи з лихом, хто будете ви? — за дідівським звичаєм спитав їх начальник гавані, гукаючи у складені трубою долоні — сам він був старий бородай, у залізі од голови до п’ят.

— Матроси «Морського тигра!» — відповіли з корми першого вітрильника, який саме-саме кидав котви.

Коли підійшов другий корабель, бородай і його поспитав, хто він такий.

— Матроси «Морського шумія»! — гукнули йому на відповідь.

З третього судна сповістили:

— Матроси «Морського бігуна»!

Втаємничені переконалися, що то кораблі трьох найвідоміших піратів з Балтійського моря: Клауса Штертебекера, Мікаеля Гедеке й магістра Вігбольда. Капітан Штертебекер Зійшов на берег перший. Він був зодягнений, мов лялька: у блискучу куртку з червоного оксамиту аж до стегон та світло-коричневі штани із м’якої шкіри. При боці висів широкий меч; біле, як прядиво, волосся вибивалось йому із-під чорного берета на самісінькі плечі.

Всі дивилися — й очей не відривали од цього бравого піратського ватажка. Гурт шанобливо, ба навіть із деяким острахом, розступався перед ним. Штертебекер усміхався, вітав городян і моряків. Він зачекав, поки пришвартуються й два інших вітрильники.

Мікаель Гедеке, присадкуватий і кремезний, скидався у панцирі та шоломі на лицаря. Магістр Вігбольд, навпаки, був ближчий до вченого мужа, ніж до розбійника. Сам він вибухався високий та худий, носив куртку з чорного оксамиту, чорні штани і великі дзьобаті капці. Морське сонце та вітер анітрохи не вчепились його довгастого у зморшках обличчя.

Три отамани простували до міської ратуші — а натовп за ними зростав. Їх гучно вітали; з вікон визирали городяни, намагаючись розгледіти страхітливу трійцю, трьох володарів Балтики, союзників їхнього міста. Грішне й праведне гомоніла юрба про них. Знов і знов передавали з уст в уста, як капітан Штертебекер заслужив собі теперішнє прізвище.

Еге ж, «вихиличаші» над нього не знайдеш!

Виявляється, Мікаель Гедеке — колишній цеховий підмайстрич із Грейфсвальда! Багачі зненавиділи його й цькували. Ну от, він люто квитається з усіма гаманами!

Вігбольд — розумна голова у піратів. Він уміє читати й писати, за те й прозваний «магістром»!

Одні твердили, ніби він славетний професор з вельми ученого міста Віттенберга. Інші запевняли, що з Оксфорда. Один морячок винюхав, наче