Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Так.

— Отже, ти маєш повірити й у себе! — Аарне термосив її за плечі. — У кожної людини має бути метав в житті! Я хочу разом з тобою знайти її. Скажи, у тебе є мета?

— Я ніколи про це не думала, — щиро відповіла дівчина.

— А треба думати. В щось треба вірити, неодмінно треба! Тепер я це розумію. Ми з Андо іноді сперечаємося, він каже, що життя все одно скінчиться, що ми маємо: жити розумно і практично, і все. Не знаю, можливо, мої слова про «мету в житті» — тільки пуста фраза. Але… Андо писав в одній своїй новелі: «Ми більше ні в що не віримо, у нас відібрано віру, ми неспроможні вірити». Як можна так говорити?

— А якщо він і справді не вірить!

— Що? Як він може ні в що не вірити? Він же все-таки ходить по землі. Ми всі у щось віримо. Знаєш, я інколи ходжу по вулицях… і раптом все починаю любити. Співають пташки, дерева пахнуть смолою. Під ногами грязюка. Ми їмо, п'ємо, гуляємо… Хай йому чорт! Ти живеш, і якщо вже ти живеш, то, зрозумій, треба вірити!

— У що?

— Зрозумій правильно. Мені здається, якщо віриш у життя, то можна повірити в майбутнє… Знаєш, я вірю! От чорт, я б усе зробив, коли б міг!

— Чому ж ти не можеш?

Аарне замовк, проковтнув слину і стомлено зітхнув. Трохи згодом заговорив зовсім іншим тоном:

— От бачиш, у великому я, мабуть, розуміюся, а в буденному — ні. Я — нуль, розумієш? Я не знаю, що робити через сорок років… І все-таки одне я знаю твердо!

— Що?

— У мене є дуже добра знайома — художниця Еста Лійгер. Чула? Завтра ми підемо до неї. Ти візьмеш усі свої картини, що колись малювала, добре?

— Я… Я не насмілюсь. У мене нічого немає..

— Прийдеш.

— Не знаю.

— Якщо любиш мене, то прийдеш.

— Знову. Хлопче, хіба ти забув, що у «Хазяїні Кирбоя»[9] не сказано жодного слова про любов?

«Люба Майю…»

Віск із свічки падав на скатертину. Аарне був дома. Вітер заліпив вікна мокрим снігом. Маленьке селище замела хурделиця.

«Майю, я зараз дуже самотній. Мати спить у сусідній кімнаті. Я навіщось запалив свічку… Може, для того, щоб поманіритись перед самим собою. Може, це театр з типовими декораціями мелодрами. Так, мати спить. А всього півгодини тому вона плакала. Я не знаю, що робити. Вона плакала! Ти, будь ласка, ні про що не турбуйся». Безглуздо писати про все це Майї.

— Сину, я не для того посилала тебе в Тарту, — мовила мати.

— Про що ти?

— Як про що? Я хотіла, щоб ти вчився, щоб з тебе вийшли люди. А ти залицяєшся до жінок…

— Мамо!

— Так, зараз із тобою мати… А чи ти знаєш, скільки доброго зробила для нас тітонька Іда? Чи ти знаєш, як вона піклувалася про тебе? Чим ти тепер віддячуєш?

Аарне намагався говорити тихо.

— Мамо, ти ж нічого не знаєш.

— Я все знаю!

— Звідки? Тітонька Іда, чи не так?

— Не має значення, Аарне… Хай буде… так!

— Ти їй віриш?

— Вірю.

— Більше, ніж своєму синові?

— Може й більше, — повільно вимовила мама.

— Чому?

Мати наче не помітила цього запитання. Натомість спитала сама:

— Ти що, не можеш порвати з цією дівчиною?

— Мамо!

— Ти ж іще хлопчисько, Аарне, що може з тобою статися. Може бути так, що ти шкодуватимеш усе життя? До того ж такі дівчата…

«Ще раз кажу: ти не турбуйся. Про тебе не було мови, йшлося про інше — про навчання тощо. Вона мене зовсім не розуміє. Але її сльози засмутили мене. Це жахливо, коли хтось уночі плаче…»

Аарне глянув на годинника. Пів на дванадцяту. Мати спала, з її кімнати віяло запахом лою і згорілих ялинових гілок. Не завжди у цьому домі новорічні свята минали так сумно…

Та годі спогадів! Спогади — то сумна річ, однаково — гарні вони чи погані. Вони напливають самітного вечора, коли на очі попаде якийсь фотоальбом, коробка з