Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"

Слід пам'ятати, що земні раби Всевишнього вирощувались на Фаетоні у цілковитій таємниці. Про це знали тільки найвідданіші слуги Єдиного. Так само ніхто із фаетонців не знав про їхнє переселення на Атлантиду. Обслугу космічних кораблів, яка здійснювала це переселення, було потім знищено за наказом Безсмертного.

Отже, можна собі уявити, що мусили відчувати фаетонці-каторжани, потрапивши на Атлантиду! Вони застали там величні храми, які не поступалися перед фаетонськими, і сотні рабів, створених волею Всевишнього.

Кожен фаетонець-каторжанин для такого раба ставав одразу богом, а жерці трималися з каторжанами майже як із рівними. Вражені всім побаченим, фаетонці забували про своє бунтарство, визнавали могутність Безсмертного і дуже швидко звикали до становища молодших богів. Так на Атлантиді створилася панівна верхівка. Її очолювали вчені-жерці. На один щабель нижче стояли колишні каторжани. Ще нижче — віддані слуги, які поступово перестали бути рабами і також усвідомили своє «божественне» походження. Це передалось і їхнім нащадкам. А раби…

Життя рабів нічим не відрізнялося від життя тварин.

Деякі з них почали тікати на інші материки. Там вони дичавіли, але невпинно розмножувались. Виникли численні племена, які почали жити своїм незалежним життям.

Інколи фаетонці-каторжани, яких теж розселяли майже по всіх материках, очолювали ці племена, створювали свої крихітні державки і посідали в них становище богів. Із земних людей вони виховували своїх жерців. Фаетонці прищеплювали їм перші навики цивілізації, ділилися зі своїми земними жерцями найпростішими знаннями.

Нерідко жерці з Атлантиди посилали повітряні кораблі, винищували ці державки, випалювали атомним вогнем, але десь у несходимих лісах вони виникали знову і знову. Це дуже гнівило жерців Атлантиди, а ще більше гнівило Єдиного Безсмертного.

Та ось Рагуші промовив:

— Про Атлантиду досить. Ви самі її незабаром побачите.

— Як?! — здивувався Ечука-батько. — Ми ж летимо на інший материк, у південну півкулю…

Рагуші промовчав. Потім тихо сказав:

— Туди встигнеш. Спершу я провідаю дружину. І моїх земних дітей… — Він кивнув на Миколу. — Акачі мене скоріше зрозуміє. Космічні розлуки — це жахлива річ. Виходиш вечорами і шукаєш вогнисту крихту в небі. А вона менша, ніж око твоєї дружини, яку ти покинув на тій крихті… Здається, ніколи більше не побачиш…

Ці слова зовсім спантеличили батька.

— Яка дружина? Я ж знаю твою дружину, Рагуші.

— Розумієш, Ечуко, — сумовито відповів космонавт, — твій грішний візник — двоєженець… Можливо, перший космічний двоєженець… Але що я можу вдіяти? Я дуже її люблю… Люблю свою земну дружину. І земних дітей. Так само, як люблю своїх маленьких фаетонців… Моє серце належить двом планетам, двом жінкам і чотирьом хлопчикам… Двоє з них на Фаетоні, двоє — тут… Цих двох я сьогодні побачу. Але брати-земляни ніколи не побачать братів-фаетонців. Хоч кожен із них знає, що десь у небі живуть його рідні брати. Фаетонці — чорняві, земляни — золотоголові, під колір сонця… Золотоголові хлопчики показують на Фаетон і питають у матері: «Коли прилетить наш тато?» А чорноволосі шукають очима голубу планету і питають те ж саме… Отак я й живу, Ечуко! А тепер суди, як хочеш… Може, я справді негідник. Тільки ні разу не збрехав ні земній, ні фаетонській жінці. Кажу так, як воно є…

— І вони тобі пробачають?

— Моя фаетонка вважає земну дружину чимось нереальним. Ніби це щось виткане з самих тільки мрій, без крові, без плоті. Через те й не ревнує. А золотоволоса землянка вбачає в мені бога, як і в кожному фаетонцеві. Богам же все дозволено. — Ратуші скупо, сумовито посміхнувся. — Як бачиш, мені й на Землі, і на Фаетоні досить затишно. А взагалі… Взагалі я не знаю, яка планета для мене рідніша. Обидві однаково дорогі.

…На великому, добре обладнаному космодромі їх зустріли жерці у прозорих, елегантних скафандрах. Самого скафандра не було видно — тільки ледь помітний обідок навколо голови, що зблискував на сонці.

Рагуші почував себе серед жерців своєю людиною. Він шарпав їх за руки, поплескував по спинах, кидав не завжди пристойні дотепи. Дехто з жерців невдоволено морщився, але йому було до цього байдуже. Рагуші знав, що всі вони змушені терпіти його грубувате панібратство, бо він має над ними владу.

— А це хто? — спитав нарешті верховний жрець, кивнувши на Миколу та Ечуку-батька. Жрець був зодягнений у фаетонський плащ із легкого матеріалу, що світився на сонці чистим золотом.

Як правило, фаетонці не любили блискучого, але тут, на Землі, жерці, очевидно, вважали за потрібне виряджатись у пишний, блискучий одяг. Вони жили серед дикунів, на яких оте сліпуче зблискування справляло гіпнотичне враження.

— Це мій брат, — збрехав Рагуші, не моргнувши оком. — А це його син. Уже зійшов на шостий щабель… Як бачите, хлопчина хоч куди! Попросилися зі мною, щоб оглянути ваш земний рай. Якщо дозволите, звичайно…

— Ми гостям завжди раді, — стримано відповів верховний жрець. — Хай слава про божий промисел на Землі поширюється серед усіх фаетонців.

Тепер у поводженні жерців з'явилася скованість, аскетична сухість, яку одразу ж помітив Рагуші.

— Та плюньте ви на свої церемонії! — вигукнув він сміючись. — Мій брат — ваш брат. До речі, його дуже люблять найближчі слуги нашого Єдиного. Він з ними не раз куштував ваш божественний напій.

Це, мабуть, одразу допомогло. Хмільний напій, що виготовлявся на Атлантиді, потай перевозили на Фаетон такі довірені люди, як Рагуші. Жерці Всевишнього на Фаетоні давно вже полюбили цю рідину. Звичайно, Безсмертний про це нічого не знав, бо не такий він всевидющий, як про нього гадають. Він всевидющий через те, що є жерці. А вони добре навчилися приховувати від нього свої таємниці.

Такі люди, як Рагуші, користувались у фаетонських жерців і жерців Атлантиди великою довірою, бо їм була відома страшна таємниця — винолюбство та інші гріхи більшості жерців на обох планетах. Приречена на вимушений аскетизм, людина-протез щиро вірила, що слуги і владики Храмів Божих живуть аскетично, як і вона сама. Коли