Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 180
Перейти на сторінку:
помешкання в такому домі, але передумав: планування незручне і під'їзд темнуватий. Так сказав батько, а я інстинктивно відчув, що мій здоровий глузд має задля престижу Сваннів і задля мого щастя піти на жертви; вольовим зусиллям, попри те, що я почув від батька, я раз і на все відкинув від себе, як богомолець відкидає від себе Ренанове «Ісусове життя»[68], плюгаву думку, що в такому помешканні, як у Сваннів, могли б жити й ми.

Отож у дні підвечірків я брався сходами, марш по маршу, вже бездумний, безпам'ятний, не що інше, як іграшка найниціших рефлексів, і досягав зони, де вже віяло пахощами пані Сванн. Мені здавалося, ніби я вже бачу препишний шоколадний торт, оточений кружечками тарілочок із птіфурами і сіренькими дамастовими серветочками, цією даниною етикету Сваннового дому і його неодмінною належністю. Але ця незмінна, обміркована цілість, ніби впорядкований кантівський Усесвіт[69], передбачала цілковиту свободу волевияву. Побачивши, що гості зійшлися у вітальні, Жільберта позирала на годинника й мовила:

— Послухайте, панове! Снідала я давно, обідатимемо ми о восьмій. Я вже зголодніла. А ви?

І вона вела нас до їдальні, темної, як нутро азійської святині пензля Рембрандта, де архітектурна брила торта, зручна й затишна, попри всю свою велич панувала немовби тимчасово: а що як Жільберті раптом заманеться зробити з неї шоколадні зубці й обвалити руді стрімчасті замкові мури, випечені на зразок бастіонів палацу Дарія?[70] Та й те сказати: починаючи нищення цього нінейського печива, Жільберта зважала не тільки на вимоги власного апетиту; вона питала ще й про мій, дістаючи для мене з-під румовища поваленої будівлі цілу стіну, у східному Густі, облиту поливою і поперетикувану густо-червоними плодами. Вона навіть питала, о котрій годині обідають мої батько-матір, ніби я це ще пам'ятав, ніби я панував над своїми почуттями і міг ще знати, втратив я апетит чи голодний, ніби в моїй спустошеній пам'яті і в змертвілому шлунку ще зберігалися образи моєї рідні та уявлення про обід. На жаль, це змертвіння було хвилеве. Я несамохіть брав шматок за шматком, а їх же треба було перетравлювати. Але це потім. Наразі Жільберта підливала мені «мій чай». Я пив його і пив, хоча досить було однієї філіжанки, щоб гарантувати мені безсонну ніч. Отож мати завжди нарікала: «Мені вже це увірилося, дитина завжди приходить від Сваннів хворою». Але хіба я усвідомлював, як був у Сваннів, що п'ю чай? А якби й усвідомлював, то все одно пив би, бо якби я навіть одзискав на мить здатність сприймати теперішність, це б не воскресило в мені спогаду про те, що вже було, ані здатности передбачати те, що жде мене попереду. Моя уява була нездольна сягнути тієї далекої миті, коли мені доведеться лягти до ліжка і запрагнути сну.

Не всі Жільбертині приятельки перебували в такому стані сп'яніння, коли тобі несила на щось зважитися. Деякі від чаю відмовлялися! Тоді Жільберта вдавалася до дуже модного в ту пору вислову: «На чай мій попиту ніякого!» І щоб зруйнувати враження якоїсь церемонії, переставляла стільці зі словами: «У нас весілля чи що. Господи, яка дурна в нас челядь!»

Вона хрупала тістечка, сидячи осторонь на складаному стільчику у вигляді літери X, поставленому поперек. Виглядала вона так, ніби у неї цих птіфурів хура і вона може їх нищити без материного дозволу, навіть коли пані Сванн (чиї «дні» збігалися звичайно з підвечірками Жільбертиними), спровадивши гостя, вбігала сюди, іноді в сукні з синього оксамиту, частіше — з чорної саєти, отороченої білим мереживом, і здивовано гукала:

— О, мабуть, вам смакує! Ви так апетитно трощите кекси, аж слинка тече.

— Гаразд, мамо, ми вас запрошуємо, — озивалася Жільберта.

— Ба ні, мій маєточку, а що скажуть гості? У мене ще сидять пані Тромбер, пані Коттар і пані Бонтан, ти ж знаєш, що кохана пані Бонтан не любить коротких візит, а вона тільки щойно прийшла. Що скажуть про мене ці славні люди, бачачи, що я їх покинула? А ось як ніхто вже більш не прийде, то я одразу вернусь погомоніти з вами (це для мене куди цікавіше) — хай-но тільки роз'їдуться гості. Гадаю, що я заслужила на короткий перепочинок, мене одвідало сорок п'ять душ і сорок дві з них говорили про полотно Жерома![71] Приходьте-но цими днями, — мовила вона, звертаючись до мене, — почаювати з Жільбертою своїм чаєм, вона вам наливатиме, який вам смакує, який ви п'єте у вашій маленькій «студії», — тікаючи до гостей, додавала пані Сванн, немовби мої звички не були тут ні для кого таємницею (наприклад, звичка пити чай, якщо я взагалі мав таку звичку; що ж до «студії», то я не був певен, чи маю я щось такого, чи ні) і то саме вони привели мене до цього таємничого світу. — Ну то коли панич прийде? Взавтра? У нас роблять тости не гірше ніж у Коломбена. Не прийдете? От ледащо! — гримала вона: відтоді, як у неї завівся салон, вона перебрала всі вихвати пані Вердюрен і її тон деспотки-манірниці. Зрештою я не мав уявлення, що таке тости і хто такий Коломбен, ось чому я так і не піддався останній спокусі пані Сванн, коли та заходилася вихваляти нашу стару nurse.[72] (Адже тепер усі так говорять і комбрейці, можливо, теж.) Пояснення просте: я не знав англійської мови. А все ж незабаром я здогадався, що це слово стосується Франсуази. На Єлисейських Полях я так потерпав, як би Франсуаза не справила прикрого враження, і ось я дізнався від пані Сванн, що саме Жільбертині розповіді про мою nurse викликали у неї

1 ... 25 26 27 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"