Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Я вже почав, тремтячи з побожности й радощів, досліджувати казковий край, куди всупереч усяким сподіванням мені раптом відкрилися досі замкнені брами, проте лиш як Жільбертиному другові. Царство, куди мене допущено, було тільки частиною ще таємничішого царства, де жили надприродним життям Сванн та його дружина і куди вони рушали, поручкавшись зі мною в сінях. Одначе невдовзі я почав проникати у Святу Святих. Скажімо, коли я не заставав Жільберта, а Сванни були вдома. Вони цікавилися, хто то прийшов, і, дізнавшись, що то я, кликали мене до себе на хвильку і просили, щоб я в певному сенсі вплинув де в чому на їхню доньку. Я згадував мій докладний і переконливий лист, написаний до Сванна, на якого він навіть не відповів. Усе-таки дивно, які безпорадні наш розум, наша тяма, наше серце, коли нам треба здійснити якусь маленьку переміну, розв'язати якийсь вузол, що його потім саме життя розплутує неймовірно легко. Мій новий статус, статус Жільбертиного друга, наділеного найдоброскутечнішим впливом на неї, з'єднав мені ласки, якими я був би ущедрений, коли б мав славу першого учня у школі й був товаришем однокласника-короленка і коли б цьому фактові завдячував право мати вступ до королівського палацу та аудієнції в тронній залі; Сванн дуже гостинно, ніби й не був заклопотаний по зав'язку достохвальними справами, пускав мене до своєї книгозбірні й цілу годину терпів моє белькотання або несміливу мовчанку, уривану короткими і безладними вибухами одваги у відповідь на його міркування, які я вислуховував, не тямлячи від хвилювання нічогісінько; він показував мені твори мистецтва та книжки, спроможні, на його думку, зацікавити мене. Що ж до мене, то я загодя був переконаний, що вони незмірно прекрасніші за всі зібрані в Луврі та в Національній бібліотеці, але їх було мені несила розглядати. У такі хвилини я був би потішений проханням Сваннового камердинера подарувати йому годинника, шпильку до краватки, черевики й підписати духівницю на його ім'я; за гарним народним висловом, автор якого — як і творці найславетніших епопей — невідомий, але, всупереч теорії Вольфа[73], як і в епопей, звісно, один (якась скромна творча душа, з тих, що трапляються часто, з тих, що роблять відкриття, які могли б «дати ім'я» абикому, лише не їм, бо вони живуть інкогніто), я був сам не при собі. Що мене найбільше дивувало, коли моя візита затягувалася, то це нікчемність здобутку, те, що години, перебуті в зачарованій оселі, закінчувалися для мене пшиком. Проте моє розчарування пояснювалось не тим, що показані шедеври були вбогі чи що я не був здатний скупчити на них свій неуважний погляд. Адже дивом моє перебування у Сванновому кабінеті робила не краса самих речей, — вони могли бути й препоганими! — а пов'язане з тими речами особливе, смутне й розкішне почуття, яке я стільки літ у них укладав і яке ще їх насичувало; достоту так само сила-силенна дзеркал, щітки зі срібними ручками, вівтарці святого Антонія Падуанського, різьблені й мальовані славетними митцями, Одеттиними приятелями, не відігравали ніякої ролі в усвідомленні того, що я не заслуговую на королівську ласку господині дому. Бо саме такого почуття я спізнавав, коли пані Сванн запрошувала мене на хвильку до свого покою, де троє прегарних і величних істот, перша, друга і третя покоївки, з усмішкою готували чудові туалети і куди на розказ, проголошений лакеєм у коротких штанцях («Ясна пані хоче сказати дві слові»), я йшов крученою стежкою коридору, пропахченого на всю довжину коштовними есенціями, які безперервно розточували з туалетної кімнати свої добровонні потоки.

Коли пані Сванн поверталася до гостей, ми ще чули її голос і сміх, бо навіть як у неї сиділо дві душі, вона, ніби всі її «вірні» були у зборі, говорила голосно, вирубувала кожне слово, — саме до таких методів удавалася при Одетті у «кланчику» її «принципалка», коли «спрямовувала розмову». Запозиченими в когось виразами ми користуємося, — принаймні протягом якогось часу, — надто охоче; ось чому пані Сванн добирала зворотів, які були в обігу у вищому світі, куди її все-таки мусив був увести чоловік (звідси і її манера цідити слова крізь зуби), або підхоплювала щось вульгарне (наприклад «курзу-верзу» — улюблене слівце однієї її знайомої) і намагалася присмачувати ними всі історійки, які за винесеною ще з «кланчика» звичкою полюбляла розповідати. Насамкінець вона завжди мовила: «Ну як вам ця історійка?» — «Гарнесенька історійка, еге ж?» — це передалося їй через чоловіка від Ґермантів, з якими вона була незнайома.

Щойно пані Сванн опускала їдальню, як натомість з'являвся її чоловік. «Не знаєш, Жільберто, мама сама?» — «Де там, тату, у неї ще гості». — «Як, ще сидять? о сьомій! Жахливо! Бідолашка! її, мабуть, засмикали. Ґвалт! (Моя рідня вимовляла це слово коротко: Ґвалт, а у Сваннів його розтягували: ґва-а-алт.) Подумайте, з другої години! — вів далі він, звертаючись до мене. — Каміл казав мені, що між четвертою і п'ятою прийшло дванадцятеро душ. Ба ні, не дванадцятеро, він сказав, чотирнадцятеро. Ні, дванадцятеро, словом, уже не пам'ятаю. Коли я вертався додому, я геть забув, що сьогодні у нас прийняття, аж це зирк: сила-силенна карет перед брамою, і я подумав, чи в будинку часом не весілля. І ті кілька хвилин, поки я сидів у книгозбірні, дзвінки теж не вгавали, далебі, у мене в голові вже дзвенить. Багато їх там іще?» — «Ні, лише двоє». — «А хто саме, не знаєш?» — «Пані Коттар і пані Бонтан». — «А, дружина діловода міністра громадських робіт!» — «Я знаю, що її чоловік служить у міністерстві, а сцьо він там робе — хто-зна», — дитинячись, говорила Жільберта.

— От дурнесенька! Тобі що — два рочки? Таке скажеш: служить у міністерстві! Він діловод, голова всієї