Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

— Не знаю, сцьо воно таке; він якесь велике цабе? — спитала Жільберта, рада нагоді показати, що їй байдуже до всього, чим хваляться її батько-матір. (А втім, вона, може, відчувала, що, вдаючи, ніби легковажить блискучими знайомствами, тільки додає їм блиску.)

— Ще б пак, не велике цабе! — вигукнув Сванн, ладний виголосити цілу промову зі страху, що заронить мені в душу сумнів, коли почне прибіднюватися. Та він же після міністра перший! Він навіть більший, ніж міністр, — він робить усе. Це світла голова, орел, видатна особистість. Він кавалер ордена Почесного легіону. Премила людина і взагалі хлопець хоч куди козак. Дружина пана Бонтана також пошлюбила його всупереч усім і всьому лише тому, що він її «вчарував». Він мав усе для створення цілісного образу винятково привабливого чоловіка: русу шовковисту борідку, правильні риси обличчя, носовий прононс, потужний подих і шкляне око.

— Мушу сказати, — додав Сванн, звертаючись до мене, — мене розважає, що нині урядують такі люди: адже це Бонтани коліна Бонтан-Шню, типові представники реакційно-клерикальної буржуазії, відомі своїми куцими поглядами. Ваш блаженної пам'яти дід знав, принаймні з чуток та з обличчя, старого Шню, старий давав на чай тільки одне су візничому, хоча на той час вважався багатієм, і був то барон Брео-Шню. Увесь його маєток ляснув під час краху «Юньйон женераль». Ви ще зовсім молодесенький і не можете цього знати. І що ж, вони якось виборсалися, зуміли.

— Це вуйко дівчинки, яка ходила до нашої школи, але була на клас молодша за мене, — славетної Альбертини. Колись вона, певно, буде fast,[74] а поки що якась кумедна.

— Моя донька — просто диво-дивне, вона знає всеньких.

— Я її не знаю. Я бачила її тільки мельки, вона йшла, а звідусіль чулося: «Альбертина! Альбертина!» Зате пані Бонтан я знаю, вона теж мені не подобається.

— Глибоко помиляєшся: вона чарівна, гожа, розумна. І навіть гоструха. Піду з нею привітаюся, спитаю, що думає її чоловік, чи буде в нас війна і чи можна покладатися на Теодосія. Хто-хто, а він це знає, його ж утаємничено в секрети богів, га?

Колись Сванн говорив інакше; але хто не бачив принцес королівської крови, які опростилися і які через десять років, утікши з лакеями, ще намагаються виходити у світ, одначе, побачивши, що їх цураються, несамохіть переходять на мову старих запеклих пліткарок і коли при них згадують якусь модну дукиню, кажуть квапливо: «Вона вчора в мене була, — і додають: — Я живу самотою». Отож, зайве студіювати звичаї, оскільки їх можна виводити із психологічних законів.

Крім того, Сванни відзначалися дикуватістю людей, у яких мало хто буває; візита, запросини, навіть ґречне слівце з уст якоїсь впливової особи були для них подією, якій вони радо давали розголос. Якщо недоля хотіла, щоб Вердюрени були в Лондоні саме тоді, як Одетта вряджала трохи розкішніший, ніж звичайно, обід, депеша про це, заходами якогось знайомого, летіла на той бік Ла-Маншу. Жодного листа, жодної телеграми, приємної для Одетти, Сванни утаїти не змогли. їх обговорювано з приятелями, їх пускалося по руках. Сваннів салон скидався на готелі на водах, де депеші вивішуються на щиті.

Зрештою ті, хто знав Сванна ще великосвітського, яким я його завжди пам'ятав, ще вхожого у вищий світ, у товариство Ґермантів, де невисокості та несвітлості мусили виявляти неабиякий розум і шарм і звідки видатних людей за їхню занудливість чи вульгарність банітувалося, — ті особи, на превеликий свій подив, переконалися б, що Сванн став не тільки нескромним у своїх розповідях про знайомих, а й неперебірливим у їхньому виборі. Як так могло статися, що він уживався з такою безецною, такою лихою жінкою, як пані Бонтан? Як він міг називати її милою? Здавалося б, спогад про Ґермантів мав утримати його від цього; насправді ж, він його тільки заохочував. На відміну від трьох чвертей великопанських кіл, Ґерманти, звичайно, мали смак і навіть витончений смак, але були вони й сноби, а снобізм часто-густо обертається несмаком. Якщо хтось був зайвий у їхньому гурті: республіканський міністр закордонних справ з надто вже величною поставою або язикатий академік, тоді згадувалося про смак; Сванн співчував дукині Германській, що та мусила трапезувати з такими особами в посольстві, і обоє залюбки віддавали перевагу якомусь світському бувальцеві, бо той був людиною їхнього стану, цілковитий нуль, але германського духу, з їхньої каплички. Проте якусь велику княгиню чи принцесу крови, якщо вона часто обідала в дукині Германської, теж зараховувано до цієї каплички, хоч та не мала на те жодних прав, начисто позбавлена її духу. Та вже як її приймали (а пояснити це тим, що вона мила, було годі), то з усією наївністю світських людей переконували себе, що вона й справді мила. Тільки-но велика княгиня йшла геть, Сванн підпрягався до дукині Ґермантської і зауважував: «По суті вона славна жіночка, навіть наділена почуттям гумору. Звичайно, «Критику чистого розуму» вона навряд щоб студіювала, але є в ній щось приємне». — «Я цілковито вашої думки, — погоджувалася з ним дукиня. — Сьогодні вона ще ніяковіла, але побачите — вона може бути чарівна». — «Пані К. Ж. (дружина язикатого академіка, жінка справді непересічна) куди більша зануда, хоча вона вам процитує два десятки книг». — «Хіба їх можна порівнювати!» Виголошувати такі речі, та ще й щиро, Сванн навчився у дукині, і ця навичка у нього збереглася й досі. Тепер він пускав її в хід, оцінюючи тих, кого гостив у себе. Він намагався добачити і полюбити в них такі прикмети, які помічаються за кожною людиною, якщо глянути на неї доброзичливо, а не з гримасою вередунів; Сванн підкреслював переваги пані Бонтан так само, як колись шанував прикмети принцеси Пармської, яку, звичайно, вигнали б із ґермантського гуртка, якби Ґерманти не садовили на покуті високостей і якби вони не приписували їм дотепности і якогось шарму. Зрештою бачили й давніше, що Сванн любив іноді міняти свої світські зв'язки на інші, які в цих околичностях важили для нього більше (просто нині він робив це регулярніше). Єдино люди, нездольні розкласти подумки те, що на перший погляд здається їм неподільним,