Читати книгу - "Потонулі в снігах"

Пам’ятаєте притчу: «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем»? Чи не є це нагадуванням: поверніться до свого смітника, гляньте на тих, хто не вартий був досі вашої уваги — дітей, диваків. Вони навчать вас, що робити з камінням, зірками, дощем, як з ними розмовляти.

Ось дитина на березі маленької річки. Полудень, спека. Зануривши руки в лоскітливу воду, вона вибирає камінці: напівпрозорі, білі, жовті, червонуваті. Висохнувши на сонці, вони тратять на блиску й прозорості. Але дитина складає їх до кишеньки, щоб удома заховати в коробку з-під цукерків. Сухі й чисті камінчики лежатимуть у своїй хатці й не мерзнутимуть взимку. Із маленької долоні викочується камінчик. У воді він був зелений, а зараз став сірий і непривабливий. Дитині час додому. Вона нерішуче спиняється. Але серце їй стискає жаль: вона завжди підбирала загублені дітьми квіти по дорозі з лісу до села. «Ні, — каже вона, — я тебе не покину. Ти будеш почуватися ображеним, що тебе вибрали, а потім покинули. Ти нагадуєш мишку, що заснула. Я домалюю тобі очка, коли ми прийдемо додому, і ротик, щоб ти міг говорити і їсти…» Босі ноженята вгрузають у пісок, камінці відтягують кишені, сонце затуляє приблудла хмарка, бджоли знесилено падають у прив’ялу гарячу траву. Світ лише створився. Світ народжується і старіє разом з нами.

Коли бідна дитина, не маючи ляльки, знаходить камінець чи деревинку, загортає її в хусточку, колихає, — хто відмовить їй у душі? Мав же душу Тєлесик — деревинка, оживлена колисковими і любов’ю. Каменяр б’є молотом по каменю, розколює навпіл, відкриваючи сонцю те, що ніколи не бачило світла. Що діється тоді з серцем каменя? Чи воно вмирає також, чи весь камінь — це серце? Адже тепер відомо, що серце каменя ударяє раз на кілька днів. Правда, переконати у цьому можна лише дітей і диваків.

Але ж сапфір додає нам мудрості, котяче око попереджає про небезпеку, сердолік приносить щастя. Камінь, можливо, й не мерзне. Він живе сотні тисяч років, відшліфований чужими життями, чужими існуваннями, але під його оболонкою-шкірою сутність зберігається доти, доки його не зітруть на порох.

Непорушність — свята, і її розуміння забезпечить нас від можливих наслідків. Зруйнована гора пустить холодний вітер у квітучу долину. Вийнятий камінь вб’є джерело. Кинутий — знищить людину чи тварину. Усе взаємозв’язане, споріднене і потребує нашої опіки й любові. Перш ніж підняти камінь, подумай, що під ним мешкають маленькі істоти. Комашки, хробачки втрачають домівку, камінь — ложе. Чим більший камінь, тим більше його серце. Не кожен з нас може визнати присутність у камені душі чи серця, визнати землю живою. Однак, що дивно: не кожен насмілиться сказати «камінь мертвий», «земля мертва». Це — як табу. Про людину можна сказати, що вона мертва, тобто у неї нема душі й серця. Нам це відомо краще, бо ми люди. Що стосується каменя, пташки, людини, зірки, дерева чи хмари, то їх об’єднує слово істоти — «ті, що існують». І власне, коли вони поруч, між ними виникають взаємини: гармонійні, ворожі чи байдужі. Останні — найдивніші. Це— взаємини мушлі.

Що діється з мушлею? Вона ніби надійно захищена, маючи дім, який сама створила з себе, однонога, неповоротка, дуже обережна. Взагалі, істоти захищені панцирем, які дорожать власним домом, не потребують спілкування. Мушля — перлинниця, яка має в собі перлину, ніколи не буває правильної форми. Вона здебільшого потворна. Перлина — породження болю. Дитина — так само. Смерть істоти, що живе у мушлі, відчиняє двері до її порожнього дому. Море викидає на берег тисячі порожніх домівок. Деякі підбирають діти, решта розсипається на скалки під нашими ногами.

Мистецтво — це наближення істоти до істоти, завдяки нашій аналогії з мушлею, є так само породжене болем. Ще за життя відчиняються двері.

Чи рівні мушка-одноденка і зірка Сіріус, камінь і людина? Адже тривалість існування в них різна. Білі стіни моєї кімнати вкриті розтертими на порошок мушлями з праокеану, а я згадала про це лише тепер. Газ, на якому вариться кава, несе інформацію з глибин Землі. Не дивно, що ми цього не відчуваємо, бо самі, як мушлі, загнали час у тісний простір нашого існування. Тільки дитина дивується всьому, що бачить: росі, камінню, сонцю. Найперше вона переймається питанням: чому камінь? чому дощ? чому хмара? Пізніше: чому камінь твердий? чому вода мокра? Пізніше: чи камінь живий? чи ріка жива? Згодом: чому падає дощ? звідки беруться хмари? Ми можемо відповісти лише на два останні запитання, бо цьому нас навчили. Але найперше годилося б спитати себе самих: чому камінь? чому вода? вслухаючись у семантику слів. Якщо є слова, значить, той хто створив їх, знав чому.

Дізнавшись про це, ми змінимось назавше, вийдемо з власної мушлі, нашого жахливо обмеженого розуму. То правда, що всі істоти складаються з атомів, які нікуди не зникають. Це ще знали стародавні греки. Але ми вдаємо, що це несуттєво, вважаючи наш вік коротким, а вік каменю довгим. Людство час від часу пронизує думка про неперервність існування, але вона дуже рідко переростає в побожність, а побожність у милосердя, яке є найбільшим захистом.

Найдостойніша людина та. яка відчуває зв’язок з усіма істотами, яка освітлює і зігріває усе довкола себе. Вона подібна до сонця, вона подібна до Бога, але, на щастя, не всемогутня.

На початку були самі білі й жовті квіти. Згодом з'явились червоні й блакитні на зеленому тлі. Чому квіти цвітуть? — питає дитина. І дорослий відповідає: щоб дати плід і насіння. Але для цього є коріння і пагони. Певно, ботанік знайде зручну відповідь. Треба приваблювати бджіл та інших комах. Власне, метелики і бджоли переносять звістки від однієї квітки до другої, допомагають їхньому спілкуванню, одержуючи за це невелику плату. І