Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

— Дядю, годинник стоїть!

Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.

— Е… е… Бач, Дік, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизує все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло… як біля великої динамо-машини. Та чого ти знову усміхаєшся?

Дік важко опустився в крісло:

— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне огрівання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спинені й зіпсовані вкрай годинники — п’ять! Що буде далі?..

Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Екслер і Дік змовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.

— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Дік.

Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похитнулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався підняти її. Шипіння гучнішало.

Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Діка.

— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані найменшого бажання розстрілюватися, навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!

Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одне вухо окулярів зскочило й повисло збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.

— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Дік.

— Що? Який вихід?

— Вона ж пливе в повітрі. Її можна вигнати звідси.

— Як?

— Вентилятор!

Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.

— Ось воно! Зараз я її вижену.

Дік обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.

— Тихше, Дік тихше!..

Але Дік уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко влетіла в нього — і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Дік полегшено зітхнув:

— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.

Він витер рукою лоб. Професор Екслер з повагою дивився на племінника: той врятовував становище.

— Так, — вів далі Дік, — гаразд. Дядю, ідіть до скрині!

— Але…

— Ніяких але. Ідіть! Так. Зніміть лампу.

— Проте, Дік…

— Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..

— Ой! Обпікся!

— Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз… два… три!

Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.

— Вилізай… та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Дік. — Махніть на неї рукою, дядю!

Професор виконав наказ. Голуба куля здригнула й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.

Скільки вистачало шнура від вентилятора, Дік зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.

В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Екслер зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.

Але Дік не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Дік підійшов ближче, наставляючи вентилятор просто проти кулі.

Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.

— Ч-чорт! — вилаявся Дік. — Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.

І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.

Одним стрибком професор Екслер опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, що гойдне кулясту блискавку й спричинить вибух… Але було вже пізно.

Двері відчинилися й нерішучий, проте, солодкий голос містрис Пунд запитав:

— Чи не час уже, любий пане професоре, пити чай? Адже все готове вже з півгодини…

— Під три чорти!.. — заревів професор Екслер з одчаєм.

— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати… немає…

Містрис Пунд зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Діка.

Проте, той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка.

— А… блискавка? — ледве чутно запитав професор.

Дік махнув недбало рукою до вікна:

— Вилетіла! Шановна містрис Пунд допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!

А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано дивлячись на племінника, Дік додав:

— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо містрис Пунд, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавки, хоча б і кулясті. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас… Але краще без цього. Ходім! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої містрис Пунд.