Читати книгу - "Сьомий хрест"

Його сірі очі були зовсім спокійні, — а ті дивні іскорки, яких я колись так боявся, зникли. Він сказав:

— Знаєш, я коли-небудь побілю всю кімнату. Он з тої скрипі зроблю полицю для книжок, а з цієї хорошої скрипі з замком — невеличку шафу, буде як нова, от побачиш!»

Незабаром і Франц втратив роботу. Вони обидва жили на допомогу, що її надавали безробітним, і на випадкові заробітки. «Яка то була зима», — думав Франц. Йому більше ніколи не доводилося переживати такого. Маленька кімната з похилою стелею і жовтими стінами. Білі від снігу дахи. Вони з Георгом, мабуть, дуже голодували тоді І як усіх, хто справді думає про голод і справді з ним змагається, їх найменше непокоїло те, що вони самі голодують. Вони працювали і вчилися, ходили разом на демонстрації і на збори; їх завжди кликали обох туди, де потрібні були такі, як вони. А коли вони залишались удвох, тільки тому, що Георг запитував, а Франц відповідав, то поміж них поставав, як вони казали, «наш спільний світ», який сам собою, чим довше живеш у ньому, робить тебе все молодшим і ширшає, чим більше від нього береш.

Таким принаймні все це здавалося Францові. А Георг ставав дедалі мовчазнішим і дедалі рідше запитував. «Либонь, я чимось його образив, — думав Франц. — І навіщо я примушував його читати. Я, певно, мучив його цим».

Георг одверто говорив, що він однаково всього не запам’ятає, це все не для нього. І він іноді залишався ночувати у свого давнього товариша по футболу Пауля, котрий сміявся, і що, мовляв, Георг став тепер дуже вчений і весь час про щось просторікує. Георг не любив лишатися сам і ночував у своїх рідних, коли Франц ішов з дому. Він частенько приводив до себе наймолодшого брата, маленьке худе чортеня з веселими оченятами. «Це вже тоді у нього почалося, — думав Франц. — Сам того не усвідомлюючи, він був розчарований. Мабуть, він мислив, що, коли житиме в мене й буде завжди зі мною… Кімната йому скоро набридла, а я був іншим, ніж він. Я, очевидно, давав йому відчути, що є певна відстань між ним і мною, але насправді ніякої відстані не було, я тільки підходив до нього з неправильною міркою».

Десь під кінець зими Георг став якийсь неспокійний.

Рідко бував дома, дуже часто міняв дівчат і все з якихось незрозумілих причин. Найвродливішу дівчину з своєї молодіжної групи він раптом покинув заради придуркуватої кривобокої модистки з майстерні Тітца. Він почав упадати біля молоденької жінки пекаря, поки її чоловік не збив бучі. Потім він раптом став їздити щонеділі на прогулянки з низенькою, худенькою партійкою в окулярах.

— Вона знає ще більше за тебе, Франце, — кинув він якось згодом.

Одного разу Георг сказав:

— Ти, Франце, поганий друг. Про себе ти ніколи нічого не розповідаєш. Я тобі одну по одній показую всіх своїх дівчат і все тобі кажу. А ти, напевно, приховуєш щось дуже гарне, справжнє.

Франц відповів:

— Ти просто не можеш собі уявити, що можна певний час жити без цього.

Франц згадував далі: «З Еллі Меттенгаймер я познайомився двадцятого березня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року близько сьомої години вечора, незадовго до закриття пошти. Ми стояли коло одного з віконець. В неї були коралові сережки. Під час другої зустрічі, в парку, вона, на моє прохання, зняла сережки й поклала їх у сумочку. Я їй сказав, що такі витребеньки тільки негритянки носять у вухах і в носі. Еллі розсміялася. Щиро кажучи, було шкода, що вона зняла сережки: вони дуже насували до її каштанового волосся».

Він приховав від Георга нове знайомство. Якось увечері Георг випадково стрів їх на вулиці. Він сказав потім:

— Ну, звичайно!

Щоразу, коли Франц повертавсь у неділю ввечері додому, Георг з лукавою усмішкою запитував його:

— Ну, як? — В його очах палахкотіли колючі іскорки.

Франц насупившись відповідав:

— Вона не така.

Раптом Еллі відмовилась зустрічатися з Францом. Він вирішив, що винен у цьому її суворий батько — шпалерник Меттенгаймер. У понеділок він діждався Еллі біля її контори. Вона пробігла повз нього, крикнула, що поспішає, й стрибнула у трамвай. Весь тиждень Франц помічав, що Георг невідступно стежить за ним. Тепер він охоче викинув би його геть з кімнати. В суботу Георг старанно причепурився. Йдучи, він сказав Францові, що розкладав на підвіконні свої книжки, аби підготувати лекцію на понеділок:

— Бажаю гарненько розважитися, Франце.

У неділю ввечері Георг повернувся засмаглий і веселий.

Францові, що сидів біля підвіконня з таким виглядом, наче він з учорашнього дня і не підводився, Георг сказав:

— Цього теж варто повчитися.

За кілька днів Франц зустрів на вулиці Еллі. Його серце закалатало. Її щоки пашіли. Вона сказала:

— Любий Франце, я краще сама тобі скажу. Ми з Георгом… Тільки не сердься на мене. Тут уже нічого не вдієш, з цим важко боротися.

— Гаразд, — сказав він і пішов.

Довго блукав він містом у цілковитій темряві, в якій жевріли лише дві червоні цяїки — коралові сережки.

Коли Франц піднявся до себе в кімнату, Георг сидів на ліжку. Франц одразу почав збирати свої речі. Георг пильно стежив за ним; Погляд цей примусив Франца оглянутися, хоч у нього було лише одне бажання — ніколи в житті не бачити Георгових очей. Георг ледь усміхався.

Тепер у Франца виникло палке бажання вдарити його в обличчя, найкраще