Читати книгу - "Зоряний єгер"

Сезон, який переживала Мегера, можна було без вагань назвати сезоном пробудження озера.

З кожним днем калюжка збільшувалася, росла, рівень води піднімався, і калюжка ця все більше нагадувала звичайний земний ставок.

По краю озерця заколихалася синяво-зелена ряска. Козирки насичених вологою берегів затягнуло рожевою павутиною незліченних корінців, а ґрунт навколо висохлого котловану, все ще брудно-коричневого кольору, як і всюди, затягнувся обрідною травичкою. Трохи віддалік, метрів за двадцять від озера, починався «буш» — невисокий чагарниковий ліс. Його населяли літаючі, бігаючі, повзаючі. Щогодини мегеріанська фауна ставала все дивовижнішою, різноманітнішою. І в цьому прогресуючому розмаїтті видів угадувалася система. Одні пожирали других; не встигнувши перетравити жертву, хижак сам потрапляв комусь на обід. Через день ледачих трепангів, незграбних стрибаючих черепах уже не було видно. На зміну їм прийшли більш пристосовані потвори, але й від них не залишилося й сліду: життя на Мегері ускладнювалося з вражаючою швидкістю. Перед нами промайнув калейдоскоп найнеймовірніших створінь. Останнє покоління тварин, що з’явилися два дні тому, після чергового рясного дощу, відрізнялося від попередників великими розмірами, здатністю до мімікрії й майже нестримною агресивністю.

Мегеріанські мешканці намагалися нападати на нас і раніше, але то були помірно крупні особини, і ми зброю не застосовували, повністю покладаючись на захисне поле. Було навіть цікаво випробовувати власну витримку: нічого не роблячи, дивитися, як на тебе мчить чергова груда кігтів та ікол.

У день дощу на мене кинувся вепр із прямими гострими іклами, але на відстані витягнутої руки звір натрапив на захисне поле, яке повністю поглинуло енергію удару. Коли я обернувся на шум, кабан уже бився в конвульсіях.

Професор, поза сумнівом, бачив усе від початку до кінця, але не вистрілив. «Ну й витримка, — подумав я. — А раптом захисне поле відмовить?»

Як завжди, ми залишили кеб на галявині, щоб дарма не знищувати рослинність, і рушили пішки, зрідка перекидаючись словами. Сааді не відривав очей від психоіндикатора. Прилад висів у нього на грудях, і професор раз у раз спотикався. Коли Абу-Фейсал перечепився за чергове кореневище, з дерева раптом просто йому на голову спланерувала прозора медуза.

Захист, певна річ, не вимкнувся, але медуза падала плавно, і поле її не відкинуло, а лише зупинило, блокувавши простір навколо костюма на задані декілька сантиметрів. Тоді медуза спробувала заковтнути Сааді разом із захисним полем. Половину тулуба контактолога накрило желеподібним ковпаком.

— Що робитимемо, професоре? — зі всією незворушністю, на яку був здатен, поспитав я.

Навіть подвійна оболонка з репелонового шолома й тіла медузи не могла приховати написані на обличчі професора лють і переляк. Абу-Фейсал розставив ноги, напружив плечі і, допомагаючи собі руками, спробував зірвати слизисте покривало.

— Ви схожі на Лаокоона, професоре, — відзначив я, наводячи на нього об’єктив. — Наші читачі, поза сумнівом, порівнюватимуть ваш поєдинок з відомою скульптурною групою[10].

— Припиніть ваші жарти!.. — прохрипів Сааді, марно силкуючись звільнитися. — Краще придумайте щось!

— А що? Ми ж домовилися не застосовувати зброю. Зняти медузу голіруч неможливо… Послухайте, Набілю, ви мене добре бачите?

— Бачу, — похмуро відгукнувся Сааді. — Трохи розпливчасто, але бачу…

— Ну то й нехай собі висить. А ми підемо далі. Гадаю, через півгодини медуза переконається у «вашій повній неїстівності» й відчепиться. Потерпіть, Абу-Фейсале, зате збережемо медузі життя…

Абу-Фейсал не захотів терпіти. Він стиснув кулак, із рукава висунувся бластер і зав’яз у напівпрозорому желе. Палахнув спалах, і на всі боки бризнули обвуглені драглисті шматки.

Аналізуючи поведінку професора в цих епізодах, я прийшов до висновку, що Набіль Сааді куди жорсткіший, ніж може здатися з вигляду. Його експансивна манера триматися у поєднанні з певною потайливістю й науковим фанатизмом могли дати грізну суміш.

Що більше я роздумував про учасників Тринадцятої гіперкосмічної, то менше вірив у те, що злочин скоїла дружина Бурцена або Тоцці, що досі очолювали мій «список підозрюваних». Вони навряд чи були здатні розробити детальний план убивства, розрахувати час, підготувати технічну частину й не вагаючись здійснити задум, а після цього впевнено й уміло заперечувати свою причетність до пригоди.

Узяти хоча б гіперграму Олени Бурцен. Хіба це визнання провини, як здалося спочатку? Жінка могла передумати, пробачити покійного чоловіка, дозволити скористатися сімейними архівами. Ні, злочин могла скоїти лише жорстока, розумна, лукава людина, наділена незвичайною силою й рішучістю. Тут був потрібен холодний розрахунок, а не сплеск емоцій.

Масграйв? У принципі, він міг здійснити задуманий злочин. Він категоричний, твердий, прагне у всіх питаннях наполягти на своєму. Нехай навіть Масграйв неабиякою мірою «фанатик від дисципліни», але чи міг такий чоловік, незалежно від обставин, сам піти на порушення закону в експедиції, на найстрашніший злочин? Маловірогідно.

Не витримує аналізу й версія про його злочинну халатність. Навіть якщо Масграйв припустився помилки, яка призвела до трагедії, і не зізнався (що, втім, суперечить прямоті його вдачі), то від комісії, яка займалася цією справою цілий рік і навіть вилітала на Мегеру, приховати якусь технічну накладку було б украй важко. Власне, експерти розбирали два припущення: про технічну несправність і можливість присутності зовнішнього, мегеріанського чинника. Першу версію вони визнали необґрунтованою, і немає причин сумніватися в компетентності комісії.

Що ж залишається? Та сама гіпотеза про хижу парапсихологічну істоту, яка змусила учених вимкнути силове поле і знищила їх. І ще — Набіль Сааді.

Версія про те, що злочин скоївся не без участі Сааді, легко вбирала в себе нові мотивування. Кожен додатковий штрих ув’язувався з цим припущенням, не викликаючи