Читати книгу - "Слово після страти"

Як уже говорилося вище, я удавав, що не розумію німецької мови, а сам уважно прислухався до кожного слова — адже вирішувалася моя доля. Надія на життя, що була вже зовсім погасла, знову зажевріла в мені.

Офіцер вислухав свого начальника, набрав інший номер і попросив з'єднати його з краківським гестапо. Розповівши про пригоду, він від імені Остера попросив допомогти розплутати цю справу.

— Ми вже його допитали,— мовив він.— Враження таке, що хлопець говорить правду. Не виключено, що він утік з Німеччини. На партизана чи розвідника не схожий...

На цьому слові оберштурмбанфюрер осікся і довго слухав, що йому казали з краківського гестапо, потім почав виправдовуватись:

— Та ні, я просто висловив свою думку. Звичайно, все може бути, через те й просимо вас як спеціалістів розібратися в цій справі... гаразд... я ждатиму...

Він поклав трубку, пильно подивився на мене, потім перевів погляд на офіцерів, що сиділи біля нього, і сказав:

— Зіпхнемо цього жевжика на гестапо. Це їхній хліб, от і хай займаються. Наша справа охороняти.

Оберштурмбанфюрер наказав принести мені пару солдатської білизни, а мої речі зв’язати, запакувати, бо вони ще знадобляться гестапо. «Та хай цей волоцюга прибере тут»,— один з офіцерів бридливо показав на калюжку крові.

Принесли білизну, помийне відро з водою і ганчірку. Наручники зняли. Я насилу одягнув на себе білизну, опустився на коліна і почав жадібно пити воду з помийного відра, а напившись, заходився мити підлогу. Ця проста робота була для мене справжньою мукою —так боліло побите тіло. Я ретельно змив сліди крові, після чого на мене знову оділи наручники, одвели в караульне приміщення й наказали лягти на підлозі в кутку. Дна автоматники не зводили з мене очей. Я ліг на живіт, руки в кайданах витягнув уперед і спробував заснути, та це мені не вдалося.

Вранці мене знову повели в будиночок, де допитували напередодні. Крім офіцерів, яких я вже бачив, тут були якісь цивільні — напевно, гестапівці. Один із них почав мене допитувати російською мовою. Я слово в слово повторив те, що розповів учора. Мої відповіді запротоколювали, потім заповнили бланк розписки про те, що «працівники краківського гестапо одержали від начальника об’єкта «ікс» оберштурмбанфюрера Гепхарда затриманого російського хлопця віком 14—16 років, який назвав себе Іваном Петровим...»

Гестапівці зняли з мене наручники, віддали їх господарям, а на мене оділи свої і вивели з будиночка. Біля ганочка вже стояли два чорні легкові авто із шторками на бокових і задніх віконцях та кілька мотоциклів із колясками. У кожному з них сиділи по три есесівці з автоматами й ручними кулеметами. Один із гестапівців дістав з машини індивідуальний пакет першої допомоги, роздер його і зав’язав мені очі й вуха. Це робилося для того, щоб я ненароком не побачив об’єкта й місцевості, по якій мене везтимуть. Після цього мене посадили в машину. Загули мотори. Затріщали мотоцикли.

Спершу їхали бездоріжжям. Навіть амортизатори і м’яке сидіння не рятувало від скаженої тряски, яка завдавала мені пекельних мук. Нарешті машина виїхала на асфальт, і мені стало трохи легше. Уже не так пекло й горіло побите тіло, зате почалися нові муки. Сталеві «браслети» дедалі більше впивалися в кисті рук.

Гестапівські наручники відрізнялися від усіх тих, які мені доводилося випробувати на собі раніше. Відрізнялися не тільки більшою вагою, але й тим, що мали всередині якийсь хитромудрий пристрій: за найменшої спроби поворухнути занімілими руками браслети автоматично стискувалися, ще дужче в’їдаючись у тіло. Це був складний механізм, над яким, мабуть, немало помарудилася інженерна думка. Я не знав цих тонкощів, і незабаром кляті браслети стиснулися так туго, що порушився кровообіг, руки почали терпнути, а під кінець зовсім заніміли.

Їхали з годину. Нарешті машина зупинилася. До мого слуху невиразно долинув металевий скрегіт воріт, що відчинилися. Машина заїхала у двір. Мене витягли з неї, взяли під руки і кудись повели. В ніс ударив специфічний запах тюрми. Чути було різкі, наче постріли, команди, тупіт кованих чобіт, бряжчання ключів, якими орудували тюремні наглядачі.

Ми довго петляли по тюремних коридорах і закапелках, поки нарешті зупинилися. Мені розбинтували очі, за допомогою спеціальних ключів зняли наручники, турнули в камеру і зачинили двері. В ній було темно, як у домовині.

— Є хто тут? — спитав я в порожнечі.

У відповідь — глуха тиша. Я вирішив знайти койку чи нари й лягти. Однак у камері нічого не було, та й сама вона виявилася своєрідною шафою: два метри в довжину і метр у ширину. Як дізнався я потім, її називали англійським словом бокс, що означало — ящик. Тут не було навіть загратованого віконця. Тільки в дверях світилося вічко.

Я опустився на холодний цемент...

Довгі похмурі коридори на всіх поверхах. Обіруч — двері камер. Камери-бокси, камери-одиночки, спільні камери, розраховані на два десятки в’язнів. Правда, гестапівці вмудрялися заганяти в них по сто чоловік. Незалежно від розмірів камер, усі вони були темні й вогкі, з цементними підлогами. Єдині «меблі» — параші.

Не встиг я задрімати в своєму боксі, як у замковій щілині іржаво заскреготів ключ, відчинилися металеві двері і пролунала різка команда: «Раус!»[17] На порозі застигли два конвоїри. Вони повели мене коридором, що пропах карболкою, вапном і сечею. По дорозі нам зустрілося кілька в’язнів, яких вели під конвоєм. З розбитими до крові, розпухлими обличчями, виснажені, схожі більше на привидів, ніж на людей, вони ледве переставляли ноги, не реагуючи на удари гумових палиць. Деяких, зовсім знесилених, гестапівці просто тягли, взявши за руки.

Мене підвели до високих, оббитих коричневим дерматином дверей з цифрою «5» на дощечці. Один із