Читати книгу - "Кровна мста"

– А коли б твоя донечка чи сестриця їм у руки попала?!

– Думаєш, у них мало жон наших? Тільки з ними там ніхто так не цяцькається, як ти з нею. Я сам бачив весі попалені, бачив, як степовики наших жон і дітей гнали степом, мов худобу, як паювали й продавали. Кажу вам, брати: не сьогодні – завтра все руба піде, або вони нас, або ми їх. На тій землі нам із печенігами скоро вельми тісно стане.

Знов Луку та Бурого взявся розбороняти Середич:

– Якби печеніги не напали першими, то вона би нас ніколи й не бачила. Просто так відпустити не можемо – багато наших людей у печенізькій неволі, тож ми її на когось поміняємо. І тоді вона собі жива-здорова повернеться назад у степ.

Це означало кінець розмови. Лука скорився, лише винувато глянув на бранку. Бурий знову скрутив їй руки, тоді взяв за повід коня, на якому вона мала щойно їхати.

– Якщо тобі, сотнику, вороний не потрібен і ти хотів віддати його степовикам, то подаруй краще мені. Я ж брат твій по зброї, а степовики тобі хто?

Лука перехопив повід.

– Ще не знати, брат ти мені чи сват і звідки взявся у Тмутаракані, – прошипів сотник.

Бурий продовжував посміхатися, одначе більше сперечатися не наважився й повід відпустив.

Середич бачив, що чорний кіт пробіг між Лукою і Бурим. Обидва були хорошими воїнами, меткими, тямущими. Про минуле Бурого й справді відомостей було дуже мало. Знали тільки, що убив когось із київських гриднів у двобої, а у того гридня брати як ведмеді, поклялися кровно помститися. Таких, як Бурий, у Тмутаракані було багато, он той же Сокол. Їх ніхто ніколи ні про що не питав, бо люди, а тим більше вправні вої, тут були на вагу золота. Треба було заселяти цю землю руським народом. У місті й так багато жило хозар, ясів, готів та інших язиків.

Іншим був Лука, син свого славного роду. Високий, мов жердка, худий, жилавий, довге чорне волосся перев’язане стрічкою, коротко обстрижена борода. Чимось схожий був на грека. І ті чорні колючі очі…

На одній із ночівель, вже за рікою Россю, Середич прокинувся. Тяжкі пригоди забрали у нього всю силу, навіть спати було важко – не міг. Почув, що десь поруч хтось говорить упівголоса, вирішив перевірити варту. Так і є – Лука сидить поряд із малою бранкою, закутує її своїм корзном.

– Ти б їй іще цицьки дав! – грубо сказав Середич. Лука поглянув на нього вовком, та не відповів нічого. – Чого не пильнуєш, раз тебе на варту поставили, а до своєї степовички прибіг?

– Бо мене Сокол змінив. Північ вже минула, і тепер його черга.

Середичу стало ніяково, що даремно нагримав на сотника.

– Все одно йди спати. На світанні далі в дорогу.

Лука і з місця не рушив. Боярин також не йшов, запитав:

– Як же ти з нею говориш? Хіба знаєш печенізьку?

– Каяла по-нашому вміє. Бабка її була русинкою, навчила.

– Он воно що. Ще б хреститися навчила, а то виросла дикункою, такою і здохне.

При цих словах мала наїжилася, сотник також спохмурнів. Боярин зрозумів, що знову бовкнув дурницю.

– Нічого, мала. Скоро ми тебе додому відправимо, виміняємо на когось із наших.

– Їй не можна додому, печеніги вб’ють її. Речіть, скільки срібла маю дати, аби викупити невольників наших, навіть цілу скриню віддам. А її на смерть не відпущу.

Середич поглянув на рішучий вигляд сотника, потім на кочовичку.

– Хіба ж я перечу? – знизав плечима боярин і знову пішов спати.

Так і дісталися Києва. Вої Мстиславові стояли на Соляному шляху, що вів просто до міської брами, обабіч якої височіли вежі. Біля брами крутилася варта, через глибокий рів був опущений підвісний міст, який на ніч підіймався.

– Тут нам треба розділитися. Бурий, візьмеш Сокола й обійдете город із другого боку. Що робити – знаєте, – наказав Середич.

Обидва вої кивнули головами і позлізали з коней. Сокол узяв свій лук і сагайдак зі стрілами й закинув за плечі.

– Лук залиш, пощо тягнеш із собою? – сказав Середич, тільки Сокол не послухав.

– Я без лука – як без рук.

Не прощаючись, два розвідники звернули зі шляху у придорожній лісок і сховалися в ньому.

– Проведеш нас через варту, – далі наказував Середич, цього разу Вадимові.

Той ледве міг триматися в сідлі, так вимучила його рана. Був блідий, говорив тихо і дуже втомлено:

– А якби-сте мене забили ногами там, у степу, хто би вас провів?

– Як не забили там, то ще час буде. Молися, аби-м не довідався, що продав єси нас печенігам.

Вони приострожили коней і по мосту проїхали до брами. Товсті дубові колоди глухо відбивали кінські кроки. Брама була відчинена, там крутилися дружинники, які тут же побачили підозрілих подорожніх.

– Хто такі? – стали їм вартові на шляху.

– Хіба ж не пізнаєш, десятнику? – кволо відповів купець.

– Чи ти це, Вадиме? – вартові підійшли до подорожніх. – Що то з вами стало?

– Печеніги, – коротко пояснив купець.

Вартові враз почали оглядатися по різних сторонах.

– Та не тут, за порогами.

– Прокляті бусурмани. Чого ж не заплатив?

Вадим тільки махнув рукою, не бажаючи відповідати, і вони в’їхали у місто – варта затримувати не стала.

– Куди тепер? – запитав купця Середич.

– Я завше у грецькому домі на ніч ставав. Давай туди, боярине. І ворожбита мені знайди, аби рану загоїв, а то вийде моя душа з тіла.

Він і справді виглядав дуже кепсько.

Як була