Читати книгу - "Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов"

— У нашій Галактиці сто мільярдів зірок. Дві тисячі планет, з яких ти дивувався, — на вустах Брайніна знову промайнула усмішка, — можливо, сота частка багатьох тисяч! Заселені з тих планет, що я побачив, сімдесят; розумне життя існує на шістьох. І ті на краю галактики: у центрі все спалено випромінюванням зірок… У Бети Ведмедиці теж, здається, є планета.

Знову клацання, шалений політ, падіння, — так сприймає Валентин початок експерименту, — але пересунуто важельок, і зірка відпливе праворуч. В очі рине безодня, і хоч немає ані блиску, ані світла, у вухах немовби свистить вітер. І раптом — ледь освітлений диск, далекі сплески хвиль.

— Ось вона!

Секунда — і перед очима далечінь навдивовижу світлого дня. Положистий, всипаний галькою берег, хвилі, що горнуться до мокрого піску, і на березі двоє: дівчина і старий. Вдалині смарагдові дерева, море теж, як смарагд; білі споруди, гори, а перед очима — двоє, йдуть, розмовляють. Говорить дівчина, старий задумливо дивиться під ноги. На ньому короткий плащ; на плечі спадає сиве волосся. Дівчина затягнута в блискучу фіолетову тканину, плечі й руки оголені, витончені, напрочуд гарні. Вона схиляється, щось пише на піску: рядок, другий. Набігає хвиля і змиває написане. Нетерпляче відступивши, знову пише і вперто показує на рядки. Старий якусь мить дивиться на написане, потім, нахилившись, перемальовує по-своєму, і вони йдуть далі. Крок, другий — на щиті дівоче, з тонкими рисами обличчя, в очах відбивається смарагдове море. Помах вій, і… проходять, пронизують наскрізь, озирнутися, — може, за кріслом?.. Попереду берег, зелень кущів з білими кубами будинків і на піску — сліди людей, котрі щойно пройшли.

— Поема, чи не так? — запитує Брайнін. — Перлина! Природа, щедра на розмаїтість, рідко дає таку досконалість. До речі, яка відповідає розуму…

— Люди!.. — тільки і міг прошепотіти Валентин, він був приголомшений побаченим.

— Люди! — киває головою Брайнін. — Розуму відповідає форма — людина. Усі інші форми мислячих істот вироджуються, гинуть чи знищують одне одного. Залишається людина. Що вищий розум, то вища досконалість. І так на сторіччя, на мільйони літ! Створивши людину, природа відточує, шліфує її і вже не відходить од зразка.

— Чому?

— За законом єдності. У тій самій природі багато спільного: бризки води — завжди краплини, у веселці — сім кольорів…

Зображення повільно згасло.

— Тобі пощастило! — Брайнін радіє, що відкрив планету. — Новий світ!

— А що коли?.. — від зухвалої думки у Валентина перехоплює подих.

— Налагодити спілкування? — зрозумів його вчений. — Можна. Через генератор нуль-часу. Тільки не завжди безпечно. Бачиш? — він показав на свій правий паралізований бік. — Спочатку навчимося керувати…

Упав, розколовся на брили Місяць, прозирнули тріщини з синюватим газом на дні. У червоних пісках виблискували фіолетові оази Марса. Кружляли над гарячою Венерою вихори… Потім випливла червона пляма Юпітера — водневий вулкан, своєрідне сонце з температурою в мільйон градусів, стрімке обертання планети розподіляє тепло по всій поверхні і навіть туди, під товщу атмосфери, — сплюснуті, розчавлені потворки, нездатні піднятися над ґрунтом… А далі — зелені, сині, блакитні світи; болота, що аж кишать гадами, рослини, які душать одна одну; планети-мертвяки — каміння і пил; льодовики, застиглі на двохсотградусному морозі.

— Не потрібні польоти!..

— Потрібні, — заперечує Брайнін. — Задля контакту з невідомим нам життям, задля видобування мінералів.

— Але ж — тисячі світлових років!

— Так. Але до далеких світів ми прийдемо з генератором нуль-часу…

Керувати приладом нескладно. Під руками скляне коло — карта зірок, дві блакитні лінії, що перетинаються під прямим кутом; спіймаєш у точці перетину ту чи іншу зірку — і вона з’явиться на щиті. Поворот важеля — електронні прилади збільшують зірку, вихоплюють з неї промінь, вкладають на щит ділянку поверхні, і вже в твоїй владі наблизити його чи розглядати здаля.

— Ідея твого батька… — пояснює Брайнін. — Якби не війна, скільки б було зроблено!

Він мовчить замислившись. Годинник відлічує час. Десь над пустелею летить ніч, повна зірок, і не віриться, що кожну зірку можна взяти і роздивитися, мов книгу.

— Це ще не головне, — Брайнін повертається до Валентина. — Дівчина, берег зеленого моря: усе це в минулому, за сотні, тисячі світлових років од нас. Чекай, поки добіжить промінь… Хочеться говорити з світами, знати, що там! Промінь можна порівняти з річкою. А завдання — плавати по всій річці, пробігти її довжину за мить! Потрібні вітрила…

— І ви знайшли їх!

— Знайшов. Це гравітони, тяжіння!

Євграф Федорович мав рацію: часу лишалося мало. Два дні він не кликав до себе Валентина, не розмовляв з ним. По кімнаті нечутно рухалась Ольга, відмахувалася і од Валентина, і од його запитань. Співробітників на станції було небагато, кожний займався своєю справою, і взагалі Валентина вважали за хлопчиська, приїжджим гостем. Лише старий водій Матвійович хотів погомоніти:

— Родич він тобі чи хто? — спитав.

— Батьків друг… — про Брайніна.

— Др-уг? — здивувався водій. — Он воно що! Скільки знаю його, не чув, щоб слово комусь сказав! Хіба що по роботі. Тут — ні себе, ні кого іншого не жаліє. Побоюються його! — Водій переходив на довірливий шепіт. — Мені що? Натис стартер та й поїхав. А от хто з ним ближче — побоюються: не знають, коли він і спить. До начальства: ні добридень, ні бувайте. З чим приїдуть, з тим і їдуть. Писати на нього пробували — був тут один, як чесно сказати, ледащо. Проте викликали в центр і не повернули… А так — старий правильний, хоч кого спитай!

Увечері другого дня Брайнін покликав до себе Валентина. Побачивши старого, Валентин був вражений: синява розлилася по всьому обличчю, дихав він важко.

— Підвези… — показав на двері. Валентин поставив візка біля столу.

— Оцей білий важіль, — сказав Брайнін, — вмикає генератор нуль-часу. Ось…

Брайнін потяг важіль до упору. Спершу Валентин відчув те ж саме: прірва перекидалася над ним, тисла, потім на щиті спалахнули блискавки, світловий вибух, по якому настала мить суцільної темряви.

— Гравітони, — пояснив Брайнін. —