Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Київські прохачі, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київські прохачі" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 31
Перейти на сторінку:
не по­за­ма­зу­ва­ли їх ру­ка­ми усякі не­че­пурні чи­тальни­ки та чи­тальниці. От я, то й не дістав та­ких у гімназії, хоч і вчивсь не­по­га­но, - го­во­рив Літос­танський.

Книжки пішли по ру­ках, їх пе­ре­гор­ту­ва­ли, роз­див­ля­лись гар­ненькі ма­люн­ки. Уля­ся по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни й по­да­ла гос­тям. Двері од­чи­ни­лись, і мо­ло­денька най­мич­ка при­нес­ла й пок­ла­ла на стіл па­ля­ниці та буб­ли­ки.


- Чом ти пак оце не взу­лась в чо­бо­ти? Хо­диш бо­са, не­на­че в се­бе вдо­ма на селі, - ска­за­ла Уля­ся до най­мич­ки.


- Еге! Доб­ре, що ви спішні! Ви спішніші за ме­не, то за­раз і взу­лись в че­ре­ви­ки, а я, то й не по­хо­пи­лась взу­тись че­рез той са­мо­вар. Ніко­ли бу­ло! - ог­ри­за­лась сміли­ва дівчи­на й вий­шла з світлиці.


Уляся по­чер­воніла; дівчи­на ви­ка­за­ла, що Уля­ся хо­де вдо­ма бо­са. Літос­тансько­му во­на зда­лась ще кра­ща.


І мо­ло­до­му па­ни­чеві ста­ла ще приємніша й світліша чис­тенька світлич­ка з лам­пад­кою в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми; ще приємніші ста­ли па­хощі гвоз­дич­ки та ре­зе­ди в розкішній косі в мо­ло­дої про­вор­ної пан­ни, кот­ра і бу­ла міська, бу­ла гімна­зист­ка, і ски­да­лась вро­дою на сільських жва­вих дівчат. Це йо­му при­па­ло до впо­до­би, бо він зріс сли­ве на селі, в га­ях та в до­ли­нах на пе­редмісті не­ве­ли­ко­го міста.


І він вже зовсім за­був за гу­лян­ку в Царсько­му сад­ку, за му­зи­ки, за на­товп гу­ля­ючих паннів. Інші ме­лодії за­лу­на­ли в йо­го серці й зас­ту­пи­ли по­езію приємної гу­лян­ки в Царсько­му сад­ку. Він не­на­че при­кипів до місця й був ла­ден сидіти та ди­ви­тись на Уля­сю хоч би й цілу ніченьку до біло­го дня.


Молода Уля­ся не­на­че ож­ва­ви­ла прис­тар­ку­ва­тих лю­дей. Усі якось по­ве­селіша­ли й роз­ба­ла­ка­лись за чаєм. По­ве­селіша­ла навіть смут­на Га­лецька, не­на­че на той час за­бу­лась за свою ли­ху до­лю та за свої злидні.


- Чи ви, Де­ни­се Полікар­по­ви­чу, дав­но слу­жи­ли в нашій кан­це­лярії? - поціка­вивсь Літос­танський, пи­та­ючись в гос­по­да­ря.


- О, вже та­ки дав­ненько. Не пам'ятаю га­разд, скільки бу­де то­му років. Але в нас був на­чальник та­ка неп­риємна ве­ред­ли­ва лю­ди­на, і він так мені на­до­ку­чив своїми прізви­ща­ми, так ос­то­гид своєю лай­кою, що мені до­ве­лось хоч тор­би чіпля­ти та… Єт! Бо­дай не ка­зать!


Кміта сха­ме­нувсь і при­ку­сив язи­ка. Уля­ся по­чу­ти­ла, що на неї не­на­че од­ра­зу хтось сип­нув жа­ром: в неї спи­ни­лось сер­це і пе­рес­та­ло ки­да­тись. Во­на потім од­ра­зу зблідла.


«Ой, ли­шеч­ко! Ще батько візьме та бовк­не язи­ком, що хо­де під мо­нас­тирі з тор­ба­ми. Я зго­рю оту­теч­ки на місці од со­ро­му», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.


Уляся за­мовк­ла й не­на­че за­мер­ла, жду­чи, що батько далі го­во­ри­ти­ме. Во­на доб­ре зна­ла, що близькі сусіди зна­ють, чим жи­ве її батько, зна­ють за жеб­рацт­во, але про це їй бу­ло бай­ду­же. Во­на з цим дав­но огов­та­лась і не со­ро­ми­лась за сво­го та­та пе­ред міща­на­ми та убо­ги­ми прос­ти­ми кра­мар­чу­ка­ми. Але Літос­танський був з іншо­го то­ва­рист­ва, ба­га­то кра­що­го й просвіченішо­го од прос­тих кра­марів та сал­ганів, і вже їй спо­до­бавсь. Бідна дівчи­на аж зля­ка­лась і з ля­ку ніби заніміла.


Батько за­мовк, а далі по­чав на всі бо­ки гу­дить та га­ни­ти сво­го давнього ли­хо­го сто­росвітсько­го на­чальни­ка. Уля­ся якось пот­ро­ху одійшла і зас­по­коїлась.


«Ой, ко­ли б ча­сом не дійшла чут­ка до цього пиш­но­го блон­ди­на, яке в мо­го та­та про­мислівство. Але ж він не піде-та­ки на вивідки та роз­пит­ки до сусіди Мар­ти Су­хо­реб­рої та до уся­ких сал­ганів і кра­марів. Мо­же, па­нич ме­не впо­до­бав. І він мені до впо­до­би. Мо­же, він і сва­та­ти­ме ме­не.» А з та­том тре­ба бу­де по­ба­ла­кать за ті тор­би»… - ду­ма­ла Уля­ся, мовч­ки на­ли­ва­ючи чай гос­тям.


- То ви, як ба­чу, вже дав­но по­ки­ну­ли служ­бу в кан­це­лярії. Чи, мо­же, ви вий­шли на пенсію? - спи­тав зго­дом Літос­танський.


- Де там! Я та­ки простісінько не ви­дер­жав ве­редів сво­го на­чальни­ка та й по­ки­нув служ­бу. Те­пер я за­роб­ляю де­що дрібною ад­во­ка­ту­рою то­що, а більш то­го прос­то-та­ки до­мую без ро­бо­ти, - ска­зав Кміта. - А моя покійна жінка, до­ки бу­ла жи­ва, за­роб­ля­ла ся­ким-та­ким кра­марст­вом. Та так ми собі якось і пе­ре­би­ва­лись, ма­ючи свій до­мок та тро­хи гро­шей на схо­ванці в бан­ку…


Улясі ста­ло лег­ше на серці. Во­на знов по­ве­селіша­ла. Батько хит­ро вик­ру­чу­вавсь з неп­риємної зад­ля неї роз­мо­ви.


«Але як во­но бу­де далі потім? А що, як він ме­не по­ко­хає? Мо­же, й сва­та­ти­ме… Що він ска­же, як ча­сом дізнається про батьківські тор­би?» - ду­ма­ла Уля­ся.


І бідна дівчи­на знов по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Пер­ший раз на віку їй спа­ли на дум­ку батькові жеб­рацькі за­робітки. Пе­редніше во­на про це ніко­ли й не ду­ма­ла й гад­ки не ма­ла за це.


- Часом, як ос­то­гид­не до­му­ва­ти та до­ма бай­ди­ки бить без ро­бо­ти, то я йду на пош­ту з па­пе­ром та пе­ра­ми і там пи­шу усякі лис­ти та про­ше­ння не­письмен­ним лю­дям та й тим тро­хи за­роб­ляю.


Кміта ка­зав прав­ду. Ча­сом в не­го­ду та сльоту він і справді хо­див на пош­ту на за­робітки з па­пе­ром та пе­ра­ми в ру­ках. Улясі знов ста­ло якось лег­ше на душі.


- Будьте лас­каві, за­мов­те за ме­не сло­веч­ко в кан­це­лярії, ко­ли там тре­ба бу­де пе­ре­пис­чи­ка. В ме­не ру­ка в письмі чу­до­ва, як ви самі ба­чи­ли в моєму листі до вас, - ска­зав Кміта. - Ча­сом, як ску­питься в кан­це­лярії ба­га­то бо­маг та тре­ба бу­де зак­ли­кать ко­гось на вечірні ро­бо­ти в кан­це­лярію, то я був би ду­же при­дат­ний до цієї ро­бо­ти. Все-та­ки пе­ре­па­ла б ся­ка-та­ка копійка; і я не сидіти­му без ро­бо­ти та не мар­ну­ва­ти­му на­да­рем­но ча­су. Будьте лас­каві, на­тякніть там при на­годі своїм сто­ло­на­чальни­кам за ме­не, що ко­лись, мов­ляв, був пи­са­рем та­ки ж в тій кан­це­лярії.


- Добре, доб­ре!- ска­зав Літос­танський і по­ду­мав, що, пев­но, ста­рий Кміта зап­ро­сив йо­го до се­бе лис­том дійсно з цієї при­чи­ни.


Увійшла най­мич­ка, вже взув­ши чо­бо­ти, і прий­ня­ла са­мо­вар. Уля­ся не­за­ба­ром пос­та­ви­ла на столі по­суд і по­да­ла сухі за­кус­ки. Кміта виніс пляш­ку горілки, ви­пив сам і по­час­ту­вав Літос­тансько­го, а потім Га­лецьку та Мокрієвську. Га­лецька тільки при­гу­би­ла чар­ку й од­ма­га­лась, а Мокрієвська за­ки­ну­ла го­ло­ву на­зад і бах­ну­ла чар­ку од­ра­зу, ще й дру­гої поп­ро­си­ла. Дру­гу чар­ку во­на вже ніби ціди­ла че­рез гу­би, на­че со­лод­кий лікер, виціди­ла ще й смажні гу­би об­ли­за­ла чор­ну­ва­тим язи­ком. Літос­танський ви­ря­чив очі з ди­ва, що да­ма так хи­лить горілку, не­на­че му­жик в шин­ку.


«Що во­но за про­ява оця Мокрієвська? П'є горілку, не­на­че сільська мо­ло­ди­ця» - по­ду­мав Літос­танський, див­ля­чись ви­ря­че­ни­ми очи­ма на Мокрієвську.


Після за­кус­ки най­мич­ка приб­ра­ла по­суд, а Уля­ся пос­та­ви­ла на стіл тарілки, повні аж звер­хом су­ниць та по­лу­ниць, та ма­ли­ни з сво­го сад­ка. Ви­лив­ши по чарці, Кміта й Мокрієвська ож­ва­ви­лись,

1 ... 25 26 27 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Київські прохачі, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"